За інформацією: Суспільне Харків.
Олександр Супрун. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
"Було тяжко за всім цим спостерігати зі сторони"
До Сил оборони Олександр Супрун долучився добровольцем у травні 2022 року, попри те, що мав "білий квиток". Ветеран каже, його сім’я на той момент евакуювалася.
"У мене був білий квиток, але рішення я прийняв самостійно. Тому що було тяжко за всім цим спостерігати зі сторони. Пішов на службу у 66 бригаду імені Мстислава Хороброго. Проходив там службу до 2023 року, до липня", — згадує військовий.
Олександр Супрун. Фото надав Олександр Супрун
У 2023 році Олександр демобілізувався, щоб мати можливість доглядати за батьком. Проте, каже, вже через пів року повернувся до війська.
"У батька стався інсульт, у нього параліч лівої сторони тіла, і у зв'язку з цим я звільнився зі служби, бо тоді вийшов закон, що за цим я маю право на звільнення. Пів року пробув вдома, а потім пішов у прикордонну службу. Це у 2024 році, в кінці зими, у лютому. Пройшов навчання, і тоді пішов уже в прикордонний загін харківський", — розповідає Олександр Супрун.
Олександр Супрун під час військової служби. Фото надав Олександр СупрунРішення ми приймали разом. На той момент у мене була підтримка дружини, і вона пішла мені назустріч, оскільки я вирішив піти на службу надалі. Отримавши повістку, пішов на службу.
Олександр Супрун з дружиною Вікторією. Фото надав Олександр Супрун
Як Олександр Супрун потрапив у полон
10 травня 2024 року, коли росіяни почали повторний наступ на Вовчанськ на півночі Харківщини, Олександр Супрун охороняв кордон на цій ділянці. Каже, спочатку потрапив в оточення, а потім — у полон.
"Сили противника просто перевищували. В ході бойових дій так вийшло, що потрапили в оточення та в полон. Пару днів нас потримали там, на позиціях, а потім переправили вже на їхню територію. Там уже тоді ми були аж до моменту звільнення. Тільки не в одному місці — перебували спочатку в одному, потім в іншому, потім в третьому — тобто перевозили нас час від часу", — згадує ветеран.
У них є свій порядок. Спочатку потрапляєш у СІЗО, потім звідти в одну тюрму можеш потрапити, в іншу. Для кожного індивідуально: один може пробути в одній тюрмі постійно, а інший може змінити їх 20 — це для кожного індивідуально, і як вони це все вибирають — невідомо.
Олександр Супрун під час військової служби. Фото надав Олександр Супрун
"Більше нічого так не тримало, як бажання побачити свою сім'ю": полон Олександра Супруна
Олександр не знав, чи відомо його рідним, що він у полоні. Каже, тричі писав листи, проте родина не отримала жодного, а йому листа від дружини передали лише після 10 місяців у неволі.
"Першого листа я отримав у 2025 році, у лютому. До нас завітали представники президента від Червоного Хреста. І тоді нам віддали першого листа — це від дружини я отримав. Тоді я вже дізнався, що мої рідні знають, що живий, знають, що я в полоні. Ну і сам хоча б якусь мав інформацію про рідних, хоча б мінімальну — як вони, чи все у них добре", — розповідає Супрун.
Хоча б щось, бо до лютого ніхто із нас не знав, чи знають, що ми живі, чи не знають, чи взагалі якась інформація про нас є, чи ми безвісти зниклі. Повний інформаційний вакуум. Повний.
Олександр Супрун з родиною. Фото надав Олександр СупрунМаючи хоча б якусь таку мінімальну інформацію, вже було трошки легше. Віра в майбутнє — що побачу дітей, сім'ю — тільки це і тримало, тому що це такий оберіг був, внутрішній. Більше нічого так не тримало, як бажання побачити свою сім'ю.
"Уявіть, це яєчко впало, а завтра тато повернеться додому з полону"
Дружина ветерана Вікторія Супрун дізналася, що чоловік у полоні, з російських каналів у Telegram. Жінка каже, пізніше прикордонна служба офіційно підтвердила цю інформацію.
Вікторія Супрун. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
"Це було тяжко, але в першу чергу, коли у тебе є діти, і ти розумієш, що ти повинен жити далі… Ми намагалися допомогти, ми робили все, що можна було зробити на той час. І все-таки була надія, що він повернеться, це буде швидше. Родина допомагала. Всі поруч були. І чоловіка батьки також постійно підтримували, і мої батьки підтримували нас усіх. І діти", — згадує Вікторія.
Ми чекали довго, тому що дитина колись… У нас є Алея слави, ми проходили поруч, і дитина каже: «Мам, а тут тата не буде?». Я кажу: «Ні, не буде. Фотографії не буде».
Олександр Супрун з дружиною та дітьми. Фото надав Олександр Супрун
Повернення чоловіка з полону стало для Вікторії несподіванкою, згадує жінка.
"У нас є своя група жінок, дружин, (чиї рідні — ред.) потрапили у полон. Ми постійно підтримували зв’язок. Кожного разу ти чекаєш, переживаєш, думаєш, що ось, він буде. І воно один, другий, третій, десятий раз все змінюється… Чесно, я не вірила в цей обмін", — говорить дружина ветерана.
Пишуть у групу дівчата, що у них все тихо. Кожна пише: «У мене тихо», «У мене також». Я також пишу: «У мене також тихо» — нічого немає, ні дзвінка, нічого. А потім, думаю, зайду в "Дію", бо казали, в першу чергу в "Дію" приходить. Я зайшла — і тоді я вже не пам’ятаю, бо все розплилося. Там було, що вашого захисника було звільнено з полону. Цей момент я не пам’ятаю вже, це було на емоціях, сльози… Я одразу подзвонила батькам, одразу сказала, що повернули Сашу, що він на обміні.
Олександра Супруна зустріла родина з полону у Валківській громаді, 27 березня 2026 року. Фото надав Олександр Супрун
Вікторія каже, перед поверненням чоловіка, 4 лютого, у них в домі впала писанка з бісеру, яку Олександр привіз з Лиману. Жінка каже, відчула, що щось має статися.
"Воно стояло у дитини на столі, там столик, зверху полички, і стояло це яєчко. Воно впало, а я чомусь, не знаю, так сказала: «Уявіть, це яєчко впало, а завтра тато повернеться додому з полону. Ще й на мій день народження — буде нам такий величезний подарунок»", — згадує жінка.
Якось воно трішечки було пов’язане, мені здається. Бо це його була пам’ятка. Комусь, кажуть, сни навіть сняться. Мені тоді нічого не наснилося, а саме цей момент якось… Може, відчула якось у цю хвилину.
Писанка з бісеру, яку Олександр Супрун привіз з Лиману. Фото надав Олександр Супрун
"Коли побачили кордон, тоді вже зрозуміли, що вже все, вже ми дома"
Звільнили з полону Олександра Супруна 5 лютого 2026 року. Чоловік каже, до останнього думав, що його просто етапують до іншої колонії.
Житель Сніжкова Валківської громади Олександр Супрун повернувся додому в рамках обміну 5 лютого 2026 року. Валківська міська рада
"Про обмін ми вже дізналися, коли вже в літаку були, коли нас перевозили із території Росії. Вже в літаку нас розв'язали, сказали, що ви зараз потрапите на обмін. Головне, щоб тільки не робили ніяких різких рухів, виконували накази, і все буде добре", — згадує ветеран.
Ми-то чули деякі розповіді побратимів, якось поверхнево ми знали, як це відбувається, потрапляєш окремо, тебе перевдягають, і через час ти потрапляєш у літак і ніби як потрапляєш на обмін. Поверхнево ми знали, що таке існує, але сказати впевнено ти цього не можеш, тому що це може бути просто етап на іншу в’язницю.
Олександр Супрун. Суспільне Харків/Вікторія ЯкименкоМи вже такі сиділи: «Та ні, ми не туди їдемо, ми не в ту сторону їдемо» — вже такі ось. А вже коли побачили кордон, тоді вже зрозуміли, що вже все, вже ми дома. Потім нас кожна служба своїх позабирала, і вже ми по підрозділах поїхали, кожен в своєму напрямку. На шпиталі.
"Не збираюся здаватися, тільки вперед і в найкраще майбутнє"
Після двох місяців реабілітації у Києві Олександр Супрун повернувся додому — тут його чекали дружина, діти та батьки. 27 березня ветерана зустрічали рідні та односельці у Сніжкові Валківської громади.
"Для мене це несподівано так було, момент, який відкладеться в пам’яті. Бо багато кого хотілося побачити, почути. Був дуже радий всіх побачити, тому що емоції були, звісно… Такі, що не забуваються", — згадує Олександр.
Олександра Супруна зустрічають у Валківській громаді, 27 березня 2026 року. Андрій Корсун
Олександра Супруна зустрічають у Валківській громаді, 27 березня 2026 року. Андрій Корсун
Нині ветеран відновлюється вдома. Каже, допомагають дружина та діти.
"Є, звісно, всілякі моменти зі здоров’ям, але зараз набагато краще, порівняно з тим моментом, коли заїхав. Потрошку доганяю і себе, і той час… Просто термін такий був, некороткий. Справляюся добре, тому що діти поруч, дружина, рідні — всі поруч, тому мені допомагають в цьому і підтримують. Справляюсь. Не збираюся здаватися, тільки вперед і в найкраще майбутнє, як кажуть", — розповідає Олександр Супрун.
Найбільш банальні домашні якісь… Домашня робота. Якусь там поличку зробити, якісь там дрова нарубати або відвезти дитину в школу. От найбільш такі прості речі, які просто повертають тебе в нормальне життя, якого хотілося би. Скажімо, йдеш до нього.
Олександр та Вікторія у Валках на Харківщині, квітень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Батько військового також зараз відновлюється після перенесеного інсульту, розповідає чоловік.
"Змін у кращу сторону немає, на жаль. Це був тяжкий інсульт, і він… Індивідуально, деякі люди одужують, деякі — ні. Маємо надію, що якось мине з часом, сподіваємося, що все буде добре. Поки все стабільно: займається — у нього одна рука робоча, і він нею майструє — ноутбуки, годинники. Не здається", — говорить Олександр.
Олександр у Валках на Харківщині, квітень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
За словами Олександра, поки він адаптується і не будує планів. Говорить, чекає дня народження дочки, який буде у травні.
"Поки що не планую нічого, тому що ще хочу побути дома. З усіма хочеться побачитися, але є ще багато своїх домашніх справ, накопичилося. І в сім'ї, і з дітьми. Та і з папірцями — я ж поки відновив документи всі собі… Бо мені довелося робити права, переробляти паспорт, оце все. Поки відновив документи, це зайняло певний час. Потім лікарня, оце все.
У травні у доньки день народження. І тоді ж поспішав на її день народження, і на чотири роки не встиг. На сім тепер сто відсотків я буду на її дні народження. Вона питала. Ну, діти теж по-своєму переживають цей момент, і також їм важко.
Олександр та Вікторія у Валках на Харківщині, квітень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Нині сім'я живе у Ков’ягах Валківської громади, бо там є школа для дітей, говорить ветеран. Каже, намагається зараз налагоджувати контакти з сином та донькою.
"Вони пережили те, коли з 2022 року ми якось так роз’їхалися, потім знову я пішов на службу. Тяжко це для дітей. Треба про це думати, не забувати, бо це дуже важко. Бо відчувається ця тяжкість, коли з ними балакаєш. Вже діти все розуміють і знають, чим це може закінчитися", — говорить Олександр Супрун.
Хочеться гарного майбутнього. Прагнути вперед, щоб сім’я була поруч, щоб всі були разом. Щоб були здорові і йшли вперед.
Олександр та Вікторія у Валках на Харківщині, квітень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Ветеран згадує полон, як перший безвихідний момент у житті. Каже, дякує рідним і всім людям, які допомогли опинитися вдома.
Олександр Супрун у Валках на Харківщині, квітень 2026 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Олександр Супрун. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
"Я раніше думав, що немає в житті безвихідних ситуацій — завжди можна знайти якийсь вихід, якийсь вибір. А тут — ні. Це вже повністю безвихідна ситуація, в якій ти не можеш нічого зробити. Ти повністю залежиш від рідних, від тих людей, які за тебе моляться і можуть тобі чимось допомогти", — говорить ветеран.
Слава богу, вдома. Дякуючи близьким людям, які боролися за мою свободу. І добилися її. Не зрозуміло, як воно там працює: як люди на обмін потрапляють. Це лото якесь таке. Кому ось так попало… Хтось потрапив, наприклад, у 2024 році, і пробувши чотири місяці в полоні, його забирають. Хтось потрапив у 2022 році — і досі не може вийти. Слава богу, моя цифра випала.
