За інформацією: Суспільне Харків.
Батьки та дівчина загиблого Дмитра Герасименка на кладовищі у Провідну неділю, Харків, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Під час повномасштабної війни з РФ Дмитро Герасименко був командиром взводу ППО у складі 63-ї бригади, додає батько бійця. Захисник загинув біля Торського на Донеччині.
"Ми так точно і не знаємо, чи закидали гранатами, чи в пах потрапив осколок або куля. Врятувати не змогли. Потім прийшли наші (військові, — ред.). Коли почали відстрілюватися, тих (росіян, — ред.) вибивати, ті гади засіли — як їх там не вибивали. Вони так засіли, що навіть бригада, наш розвідувальний взвод, не міг відбити. Ну, побили їх, забрали Дімочку, забрали Альберта (побратима Дмитра, — ред.). Відвезли їх до Дніпра, а з Дніпра забрали сюди, привезли. Тут ми й поховали його", — каже Микола Герасименко.
Син, єдиний син — яка пам'ять? Пам'ять і все. Кожного дня ось тут — ось тут і ця пам'ять. Кожного дня, кожної години. Дитина одружуватися зібралася. Вже просився, що його відпустять на чотири дні в Харків, вони (із нареченою, — ред.) розпишуться. Так йому і не довелося — привезли домовину.
Рідні Дмитра Герасименка біля його могили, Харків, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Дівчина Дмитра Віта Єрмоленко зі сльозами на очах каже, біль від загибелі коханого не минула й досі.
"Ми з Дмитром жили деякий час, збиралися одружитися, але, на жаль, не вийшло. Дмитро залишився в пам’яті як дуже добра, чуйна, відповідальна людина. Це біль, який назавжди залишиться. Остання зустріч — ми зустрічалися в Слов’янську. Ми приїжджали до нього. У батьків була можливість, і ми на машині приїздили. А це вже ми їхали з батьками, і наостанок я попросила сфотографуватись. Це фото буде на нашому пам’ятнику", — сказала Віта.
Фотографія загиблого Дмитра Герасименка разом з його дівчиною Вітою, Харків, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Герасименко розказує — син їй снився. Батьки досі не можуть повірити, що Дмитро загинув.
"Він нам і снився, і казав: «Я живий. То якась помилка — я живий». Ми не можемо повірити, що його немає. Ви розумієте, у нас цього (розуміння — ред.) немає. Ми кожного ранку чекаємо, що він відкриє ці двері і прийде. Отаке в нас відчуття — ми не живемо, ми доживаємо", — каже мати бійця.
Жінка додає — разом із чоловіком виїхала з Купʼянська два роки тому. Переїхати до Харкова через російські обстріли їх спонукав син. Нині подружжя винаймає квартиру — їхній дім у Купʼянську зруйнували росіяни.
Люди приїхали на кладовище у Харкові у Провідну неділю, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Військовий біля могили загиблого військовослужбовця у Провідну неділю, Харків, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Батьки Дмитра Герасименка замовили памʼятник для сина. Фото, яке нині розміщене на могилі захисника, зробили в останній день, коли його бачили, каже Ольга Герасименко — за два тижні до його загибелі. Батько воїна додає: бійця сфотографували, коли провідували його під час служби у Лимані.
Матір захисника каже, що приїжджає із чоловіком на кладовище до сина щосуботи.
І коньячку йому сьогодні, і пепсі-колу він любив, і пасочку принесли. Все принесли, як треба, дитинці. Ми щосуботи по дві-три години тут сидимо біля нього. Нам легше стає, коли з ним розмовляємо.
Смаколики на могилі у Провідну неділю, Харків, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
"Кращої людини в житті я не зустрічав"
На могилу найкращого друга й кума у Провідну неділю прийшов і Віктор Сировий. У 2023 році він потрапив в полон на Донеччині, а коли повернувся з полону і його списали, воювати пішов його кум, Юрій Гахов.
"Кращої людини в житті я, можна сказати, не зустрічав. Тільки мене списали, він пішов воювати. І не минуло пів року… Коли вони йшли на позицію, він не дійшов, і загинув від дрона, коли вони йшли зі своїми хлопцями", — розповів Віктор.
Хоча й з Юрієм я познайомився лише коли мені було 19 років, а він старший за мене на сім років — йому було 26 років. І настільки ми дружилися, що ми потім ніколи не розставалися. Це для мене дуже особлива людина. Багато втрат у цьому житті. Хочеться, щоб хлопці не помирали, і все це закінчилося.
Віктор Сировий на кладовищі у Харкові, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Могила загиблого військового Юрія Гахова на кладовищі у Харкові, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
"Вдячний сину за його гідний вчинок"
26 липня 2024 року в Іванівському на Донеччині загинув син Сергія Ставицького Ігор. Щоб забрати його тіло та поховати, родина чекала сім місяців — фахівці проводили ДНК-експертизу. У Провідну неділю Сергій разом з дружиною приїхали на кладовище, щоб вшанувати пам'ять сина, а вже завтра чоловік, який є чинним військовим, знову повернеться на службу.
"Вдячний сину за його гідний вчинок. І шаную його, і пам'ятаю його завжди. Також шаную й усіх побратимів, які тут. І я розумію, що він серед своїх, серед побратимів. І я знаю, що він на небі. І він бачить, він чує нас. І я з ним спілкуюсь. Для мене він радник мій. Для мене він ангел-охоронець на сьогоднішні. Тяжко, але ми поборемо, переможемо і вистоїмо", — сказав батько загиблого військового.
Він завжди був з усмішкою, незважаючи ні на що. Друзі називали його "позитивчик". Ну, дитина, ну це… Тяжко, звісно, втратили багато, усі. І ми, і дружина, і доця. І всі пам'ятаємо, і тяжко всі переносимо.
Військовий Сергій Савицький з дружиною на могилі загиблого сина, Харків, 19 квітня 2026 року. Суспільне Харків/Дмитро Гребінник
Сергій Ставицький, якому через два тижні має виповнитися 66 років, пішов служити після загибелі сина, у травні 2025 року. Каже, в пам'ять про сина продовжує його справу.
"Бажання було і до цього, але ця мотивація була конкретна. Я хотів себе десь знайти, тому що зрозуміти це тільки може той, хто це пережив. Не знаєш, куди собі діти. Я скажу, що я знайшов себе серед побратимів, і відчуваю себе там на своєму місці. Я виконую те, що я повинен виконувати. Я б сказав би так, що я зараз роблю те, що я вважаю правильним на сьогодні", — додав Ставицький.
