За інформацією: Суспільне Харків.
Тетяна Чорна з Харкова чекає з полону сина. Вишивка допомагає їй переживати війну. Тетяна Чорна
Рятуючись від обстрілів Харкова у лютому 2022 року, вишивальниця Тетяна Чорна виїхала з маленьким онуком до Кропивницького. З собою взяла лише найнеобхідніші речі, а також сторічну бабусину вишиту сорочку. На новому місці жінка навчала людей традиційної української вишивки, а після повернення до Харкова продовжує проводити майстер-класи, працює бухгалтером, сама виховує онука й чекає з полону сина-військового.
Як вишивання допомагає знаходити розраду та триматися під час війни, Тетяна Чорна розповіла Суспільному Харків.
"Повернулась, бо хотілося додому, до сина"
Син Тетяни Василь 25 лютого 2022 року пішки йшов з селища Жуковського до одного з харківських військкоматів, коли побачив перші бої. А своїй матері в той же день сказав їхати з Харкова. Виїжджаючи, жінка забрала з собою й онука, якого Василь виховував сам.
Тетяна Чорна вперше з початку повномасштабного вторгнення зустрілась із сином Василем у шпиталі у вересні 2022 року. Фото надала Тетяна Чорна
"24 лютого син у селищі Жуковського з даху будинку дивився на окружну, на перші бої. Зранку пішов до військкомату: сказав, буде соромно дитині казати, що пересидів у підвалі. Я взагалі виїжджати не хотіла. Син зателефонував і сказав їхати. Я тоді почала шукати шляхи. Мене з онуком довезли через знайомих: спочатку до Дніпра, потім з Кропивницького приїхала моя приятелька і забрала нас до себе", — згадує Тетяна.
Я думала їхати за кордон, але поки ми доїхали до Дніпра і потім до Кропивницького — дитині був рік і дев'ять місяців — я зрозуміла, що я з ним до кордону не доберуся, десь ляжу по дорозі. Це дуже важко. І виявилося, що Кропивницький — це оптимально.
Тетяна Чорна веде гурток з вишивання в Кропивницькому в приміщенні, де плетуть маскувальні сітки, 2022 рік. Фото надала Тетяна Чорна
Тетяна Чорна до повномасштабного вторгнення проводила майстер-класи з вишивання. Почала навчати ще у 2014 році, а вишиває вже понад 40 років. Саме тому по приїзду в Кропивницький майстрині запропонували вести гурток при приватній школі "Крок", у тому ж приміщенні, де плели маскувальні сітки для фронту.
"Мені одразу з перших днів запропонували вишивку викладати. То якось я там трішки відійшла. Мені Кропивницький дуже допоміг. Це все було спонтанно, неочікувано. Я взагалі про Кропивницький практично нічого не знала", — розповідає Тетяна Чорна.
Вишита сорочка в слобожанській техніці. Фото надала Тетяна Чорна
У грудні 2022 року Тетяна з внуком повернулися до Харкова, щоб бути ближче до сина, який на той час воював. А вже у листопаді 2024 року Василь потрапив у російський полон під Боровою. Жінка каже, до полону у сина були поранення та тяжка контузія.
"Я повернулась, бо хотілося додому, до сина. Син у мене в війську був. Він у полоні зараз. Артилерія ж перестала обстрілювати селище Жуковського, стало більш-менш нормально, тому і повернулися. А вдома будинок свій, двір свій. Своє, у своєму легше. Хоч як гарно мене Кропивницький зустрів, але вдома є вдома", — говорить Тетяна.
Тетяна Чорна веде гурток з вишивання в Кропивницькому, 2022 рік. Фото надала Тетяна Чорна
Жінка каже, знає від військових, в якій колонії Василь.
"Я писала багато листів сину, але вони туди не доходять. Зв'язку немає, тільки молимося. Дитина молитись навчилася, я молюсь, чекаємо хлопця додому з полону. Його сину шість рочків. Хлопченя моє. Він сам виховував сина, якраз був у декреті, коли пішов у військо. Ось на мені дитина — хлопчик наш", — розповідає майстриня.
Буковинська вишиванка. Фото надала Тетяна Чорна
Нині Тетяна працює бухгалтером у Харкові, паралельно проводить майстер-класи з вишивання. Жінка сама виховує онука та ходить з ним на акції підтримки полонених.
"На роботу я рідко ходжу. Інтернет є, віддалений доступ. Внук ходить у приватний садок, чотири рази на тиждень туди бігаємо. Справляємося потихеньку, що робити. Важко, вік вже, але діватися нікуди. З малим вчимося, стараємося потихеньку. Нам головне — тата дочекатися", — каже Тетяна.
"Вишивка — це віддушина"
По приїзду у Харків Тетяна Чорна майже відразу розпочала проводити майстер-класи з вишивки. Каже, це допомагає триматися під час війни. Заняття майстриня організовує у себе на роботі, їх відвідують від шести до 12 людей.
Тетяна Чорна на майстер-класі з вишивки, Харків, 2025 рік. Фото надала Тетяна Чорна
"Бухгалтерія — це по життю, це вже нікуди не дінеш, це робота. А вишивка — це творчість, от воно паралельно йде. Для мене вишивка — це віддушина. Я скільки кажу, що мене тримало за цей час повномасштабки — це онук і вишивка. Якби не онук і вишивка, я б вже здуріла. Онук тримає, тому що треба триматися. А вишивка, дівчата, які зі мною займаються — це чиста радість. Вони дуже допомагають", — говорить майстриня.
Хоча я і вишивкою зараз підробляю, роблю замовлення, але це все одно хобі. Як на мене, це не повинно бути роботою, бо затягне рутиною. А так я можу в різне ходити, експериментувати, вивчати. Коли хочу — я можу цим займатися, коли не хочу — можу не займатися, і це буде нормально. А в професії треба бути весь час.
Тетяна Чорна зі своїми ученицями в День вишиванки. Фото надала Тетяна Чорна
За словами Тетяни Чорної, люди приходять на її майстер-класи не лише навчитися вишивати, а ще й прагнуть хоч на короткий час забути про турботи.
"Зараз набрала нову групу, з нею працюю. А ті, хто вже відучилися, просять не залишати їх. Вони приходять, як на окремі заняття, як у клуб: чаю попити, побалакати, показати, що роблять, щось новеньке розказати. У мене клуб по інтересах вишивальних. Приходять жінки і 30-річні, і ті, яким під 70", — говорить Тетяна Чорна.
Тетяна Чорна зі своїми ученицями в День вишиванки. Фото надала Тетяна ЧорнаВ цьому житті повинна бути свого роду психотерапія, коли ти можеш повністю відключитися. А коли вишиваєш, так точно відключишся, бо там треба рахувати, треба уважність, тому і ходять.
"Все, що було у хаті, все можна нажити. А от цієї сторічної сорочки вже не наживеш"
Тетяна Чорна почала цікавитися вишивкою в дев'ятому класі — вишила собі першу сорочку хрестиком. Саме тоді бабуся майстрині показала їй свою сорочку, вишиту до весілля в старовинній слобожанській техніці — білим по білому. Саме цю сорочку жінка вивезла з Харкова в перші дні повномасштабного вторгнення.
"Друга сорочка у мене була на роботі. Мені потім і її вислали. А ще два рушники бабусині старі висіли. Я вирішила, що хай ці рушники висять, бо вони дві війни пережили, вони і цю переживуть. Як оберіг у хаті висіли. А ці сорочки під час Голодомору вберегли. Бабуся не обміняла. Це ж страшне. Тоді штани міняли на пів літра молока. Наскільки вона їх берегла", — розповідає Тетяна.
Бабуся взагалі ці сорочки берегла на смерть, я її вмовила, я плакала, лише щоб це в землю не закопали. Якби воно ще і в землю пішло, то я не знаю. Нема, їх дуже мало, а на Слобожанщині їх зовсім мало. Бабусині сорочки вартують музею, це абсолютно точно.
Вишивка Тетяни Чорної в слобожанській техніці. Фото надала Тетяна Чорна
За словами майстрині, бабусина сорочка стала їй оберегом у тяжкі часи.
"Все, що було у хаті, все можна нажити. А цієї сторічної сорочки, якщо вона пропаде — її вже не наживеш. Її просто не буде. Я можу її повторити, вже по бабусиній сорочці 20 вишито різних, але це не вона. Оце якби якийсь музейний дуже дорогий експонат у вас був, то все інше — не важливе", — розповідає Тетяна.
Я зароблю на золото, я зароблю на взуття. Я виїжджала в одних трусах, і памперси малому, і каша, все. Одні штани. У нас нічого не було. Перші дні я не мала права плакати при малому. Я там вночі виходила поплакати. А через пару днів мені полегшало. Ми виживемо, бо ми живемо. Бабусина сорочка вціліла під час тьох голодовок і двох війн, значить, і все інше переживе. Це там не якісь знаки, а це захист від "пра" наших.
