За інформацією: Суспільне Харків.
Колишній полонений Вячеслав Петченко вдома, травень 2026 року. Суспільне Харків/Єлизавета Пшенична
"Я взагалі був по життю солдат: я "срочку" служив, я знав, що я солдат. Багато побратимів тих, які були у 2014, багато знайомих по Лозовій, і по району багато хлопців прийшли. Родина сумку зібрала, я сказав: «Треба і все». Взагалі нормально, вони мене ніколи не відмовляли", — говорить Вячеслав.
Боєць воював на Ізюмському напрямку, захищав Соледар, був під Бахмутом. Переважно стояв на різних напрямках Донеччини та Харківщини.
Важко було скрізь, важко було там, де гинули побратими.
Як потрапив в полон
На Донеччині Вячеслав Петченко разом з трьома своїми побратимами потрапив в полон.
"Лиманський район, шість кілометрів від Тернів. Ми заходили змінювати хлопців, вже був штурм, там вже були всі «трьохсоті» наші, були і «двохсоті». Ми зайшли, наші вийшли, допомогли вийти усім «трьохсотим». Нас взяли у полон, вони між собою балакали, йшли накатами, їх було до 12 груп по 16 людей — правда це чи не правда, я не можу сказати. Але тоді як нас вели, я бачив, їх там лежало доволі багато в посадці", — згадує військовий.
Колишній полонений Вячеслав Петченко гуляє з донькою та дружиною, травень 2026 року. Суспільне Харків/Єлизавета ПшеничнаМи сиділи в окопі, а їм кажуть: «Продолжайте штурм». А він каже: «У мене людей немає, у мене залишилось з усіх 12 людей». Спочатку нас вивезли, я десь місяць сидів у ямі. Нас потрапили у полон четверо, привезли на яму, і там ще наших було четверо, тільки з інших підрозділів.
Після цього полонених вивезли до Білгородської області. Один з російських солдатів, який брав у полон захисників, був уродженцем Чернігівської області, чиї батьки перед анексією Криму виїхали на Брянщину.
"Потім — чим далі у тил, тим жирніше генерали. І починається: "Для чого ви їх берете? Розстріляймо". У Білгородській області я був п'ять місяців", — каже Вячеслав.
Допити через АТО та катування
У полоні Вячеслава частіше за інших викликали на допити.
"Як мені здалося, (…) через АТО. Я ж танкіст. "Де ви? Що ви?". Вони ж копали на мене, хотілось їм дуже мені щось «пришити» за 2014 рік", — говорить боєць.
Після СІЗО у Старому Осколі Білгородської області Вячеслава та інших полонених перевезли до Анненковського Кар'єра у Нижньогородській області.
Колишній полонений Вячеслав Петченко вдома з родиною, травень 2026 року. Суспільне Харків/Єлизавета Пшенична
"Як ми заїхали у цей корпус він був нежилий, вони нашвидкоруч відремонтували. Нас тримали як супер рецидивістів: двері подвійні, ґрати, двері, потім ще одні двері. Виводили нас тільки руками за спину, наклонені, очі закриті. Спочатку і били, і електрошокерами. Було таке, що і ми ночами не спали, бо кричали хлопці, яких привозили тільки. Москвичі були — нас взагалі не чіпали. Башкири — вони нас ненавиділи, не знаю чого, за що. З Воронежа теж такі були гидкі, молотками били по ногах", — згадує військовий.
Потім, не знаю, можливо, їм приказ прийшов, можливо, змінилась політична ситуація, але вони якось стали не так нас сильно бити. Тримали звичайно, щоб не розслаблялися, але принаймні хоч перестали сильно бити. Потиличник могли дати, але в основному давили сильно морально.
Цілий день у місці утриманні полонених лунали російські патріотичні пісні, говорить Вячеслав Петченко.
"Зранку встали і до відбою. Одне й те саме: там флешка записана, ми їх вже напамʼять знали. На флешці — 50 пісень. По колу одне й те саме", — розказує захисник.
"Шосте відчуття" та лист від рідних
У грудні 2025 року Вячеслав Петченко отримав лист від дружини.
"Росіяни відкрили годівницю у дверях, спочатку одного викликали: «Лист», другого, третього і заставили кожного танцювати. Ми були раді, що листи прийшли: танцювати — так танцювати. Прочитав раз, воно хоч коротке було, але я все зрозумів з нього, що вдома всі живі, вони в селі і все нормально, немає «визволителей». Я був радий, що сім'я знає, що я живий. Раз прочитав, другий і забрали листа. Написати відповідь не дали", — розповідає військовослужбовець.
Нічого не можна, щоб було у камері. Зубні щітки не можна: вони на дверях у пляшках висіли. Одяг і туалетна бумага тільки, щоб ми з чогось не зробили не дай бог зброю, щоб не напали на них. Влітку у них ретранслятори крутили російські новини. Вони інколи нам розповідали: «От ми зараз і вже Україну завоюємо». Але ми для себе просто зрозуміли одну істину: що вони кажуть, ми просто перевертали навпаки.
Вячеслава Петченка зустрічають у рідному селі з полону, квітень 2026 року. Фото надала Світлана Журавльова
За перший рік полону Вячеслав щонайменше 20 кілограмів.
У полон я потрапив — було 85 кілограмів, потім важили нас у Нижньому Новгороді у мене було 65 і другий раз було 67. З тим, що ваги брехали сто відсотків, бо я по собі бачив — кістки і шкіра. Бувало попадає пайка — пʼять ложок каші зранку, ввечері так само. Було до 12-13 ложок. Потім вже почали трошки жаліти, але воно не допомогло. Майже рік ми просиділи на такому пайку", — говорить колишній полонений.
За словами Вячеслава, полонені відчували, що готується обмін.
Вячеслав Петченко з донькою, квітень 2026 року. Фото надала Світлана Журавльова
"У нас там у кожного відкрилось якесь "шосте чуття". Воно, можливо, буде смішно, але ми навіть по мишах визначали, що може бути обмін. Ось якщо миша вибігає з камери — день, два, три — і буде обмін, і збігається один в один. У нас був один побратим, ми разом сиділи в камері і він десь з Нового року почав казати: «Ми на початку березня поїдемо додому, поїдемо додому». У мене теж таке було, не початок березня, я казав у квітні десь можливо поїдемо", — каже військовий.
Почали нас туди-сюди переводити, і ми зрозуміли, що справа пахне грандіозним обміном.
"Вітаємо! Петченка Вʼячеслава Володимировича звільнили з полону!"
Спочатку полонених перевозили КАМАЗами.
"Погрузили і поїхали ми в невідомому напрямку, їхали годин пʼять по відчуттях. Потім зрозуміли, що був аеродром, вони нам там звʼязали руки, завʼязали очі, вивели. Летіли ми близько двох годин — ІЛ-76, і прилетіли ми в Гомель, Білорусь. Там вже нам руки розвʼязали, очі розвʼязали, ми вже виходили не зігнуті, а в повний зріст", — говорить боєць.
Страх, тривога була… Воля — просиділи два роки у замкнутому просторі. На все дивишся з такими (великими — ред.) очима.
Вячеслава звільнили під час обміну 5 березня 2026 року. Його дружина Світлана Журавльова дізналася, що чоловіка обміняли, коли їхала додому з Лозової.
Вячеслав Петченко під час обміну 5 березня 2026 року. Лозівська міська рада
"Мені повідомлення прийшло на телефон: «Вітаємо! Петченка Вʼячеслава Володимировича звільнили з полону!», з координаційного штабу вона прийшла, але вона прийшла і в «Дію», і просто повідомлення. Я на той телефон дивлюсь і думаю — може, шахраї, зараз все може бути", — згадує Світлана.
Дружина Вячеслава Світлана Журавльова. Суспільне Харків/Єлизавета ПшеничнаСпочатку я побачила його фото, як їх там міняли у Чернігові. Знаючи, який Славік був, і якого я його побачила — не те, що шок, це просто…. А тоді він довго не дзвонив. Я о другій дізналась, що поміняли, сказали перезвонить, а вже шість і сім, а він не дзвонить. Я думаю, може хворий, може "швидкими"… Коли моя невістка дзвонить і каже: «Ма, я вже знайшла відео, де він вилазить з автобуса». Він каже потім : «Поки погодували, поки перевдягнули», і він подзвонив аж о девʼятій.
Вячеслава Петченка зустрічають у рідному селі з полону, квітень 2026 року. Фото надала Світлана Журавльова
"Відчуття полону, мабуть, ніколи не залишить"
У полоні найбільше, згадує Вячеслав, думав про родину.
"У нас з дружиною спільна донька, а ще у неї два хлопці старші, вони для мене як рідні. Я дуже переживав, щоб з ними щось не сталось, бо росіяни були недалеко від нас. Щоб батьки дочекались і теща, бо вік. Найбільше гнобила невідомість: я не знав, чи вдома знають чи ні, що я в полоні", — говорить колишній полонений.
Якщо немає інформації — важко дуже. Хоча росіяни нас теж знімали, ми відео записували, там у нас кожен намагався потрапити у ЗМІ, щоб вдома дізнались, що ти живий і в полоні.
Колишній полонений Вячеслав Петченко гуляє з донькою та дружиною, травень 2026 року. Суспільне Харків/Єлизавета Пшенична
Чоловік зізнається, що побачити вперше після звільнення було страшно.
"Вони мені подзвонили, що приїхали. Було страшно спускатися — я жив на шостому поверсі. Вони подзвонили, що вони вже у вестибюлі — я летів як на крилах, але все одно страх був. Я розумію, що дочка вже виросла, я її чотири роки не бачив", — розказує Вячеслав Петченко.
Відчуття полону, мабуть, ніколи не залишить. Прийшло усвідомлення того, що ми вдома десь через тиждень, не раніше. Ми перші рази як прийшли їсти, ми за звичкою їли за хвилину. Нам жінки кажуть, які нас годували: «Хлопці, не спішіть, ви вже вдома». Вдома і стіни лікують.
Вячеслав каже, що ще не знає, чим буде займатися далі: після полону німіють ноги й бракує сил, тому чоловік планує звільнитися з армії за станом здоров’я.
