За інформацією: Суспільне Харків.
Валентина Бекетова вперше побачила сина після чотирьох років російського полону, 16 травня 2026 року. Медіа Зміїв
29-річний нацгвардієць Михайло Гарагатий зі Зміївської громади 15 травня 2026 року повернувся в Україну в рамках обміну після чотирьох років російського полону. Захисник обороняв Маріуполь та "Азовсталь", пережив Оленівку, колонію в Мордовії та тяжкі поранення. Його мати Валентина Бекетова каже, весь цей час жила вірою, що син повернеться додому.
Про те, як боролась за повернення сина та якою була перша зустріч після полону, мати захисника розповіла Суспільне Харків.
Про полон та боротьбу матері за визволення сина
У 2019 році Михайло Гарагатий пішов на строкову службу, майже через рік підписав контракт у 12-й бригаді спеціального призначення "Азов" Нацгвардії України, розповідає Валентина Бекетова. Каже, коли почалося повномасштабне вторгнення, син був у Маріуполі.
Нацгвардієць зі Зміївської громади Михайло Гарагатий після звільнення з полону 16 травня 2026 року. Фото надала Валентина Бекетова
"В полон в "Азовсталі" він не сам потрапив. Він вийшов за наказом вищого керівництва, їх вивели в Оленівку на три-чотири місяці. А вийшло так, що 18 травня якраз було чотири роки, як він там опинився. 18 травня 2022 року їх вивели. Він виходив з госпіталем, у нього були три поранення і тяжка контузія", — згадує мати захисника.
Михайло Гарагатий з другом під час строкової служби. Фото надала Валентина Бекетова
Як тільки Михайла привезли в Оленівку, матері зателефонували з Червоного Хреста.
"Я не знала, де він, я не знала нічого. Вони зателефонували, сказали, що він там, що під їхнім захистом, що він включений в список на обмін. З червня 2022 року я вже почала їздити на зустрічі, я була в усіх інстанціях, я навіть була в офісі президента. Я писала дуже часто скрізь клопотання, і президенту, і ВерещукІрина Верещук — заступниця керівника офісу президента, ну всім-всім-всім, і МалюкуВасиль Малюк — до січня 2026 року голова СБУ, я в них у всіх була. І всі обіцяли", — говорить Валентина Бекетова.
Михайло Гарагатий з побратимом під час служби. Фото надала Валентина Бекетова
Михайло Гарагатий до російського полону. Фото надала Валентина Бекетова
Валентина ще з 2022 року спілкується з рідними інших полонених. Каже, це допомагало їй триматися.
"Так вийшло, що ми там познайомилися, а ми тут поруч, земляки — одна жінка з Причепа, інша — з Пісочина. Є ще з Дніпра та Львова, нас п'ятеро. І оце як дуже погано, я телефоную або Вірочці, або Олечці. І на зустрічі ми їздили, і на всі ці мітинги, тому що так би я з розуму зійшла, а там ми в своєму котлі варилися, ми всі з однією бідою, так легше", — розповідає мати захисника.
Валентина Бекетова на акції підтримки захисників “Азовсталі”, які потрапили в російський полон. Фото надала Валентина БекетоваСпочатку мені було так… Всі гуляють, музика грає, я злилася. А тоді якось воно стало… У нас ще тут батюшка хороший, я стала до нього ходити — він заспокоїть, побалакаю з ним, а ще стала молитися. І це мене на плаву тримало. І, звісно, любов і віра, я сина настільки люблю, він у мене пізній, я за нього боролась.
Валентина Бекетова на акції підтримки захисників “Азовсталі”, які потрапили в російський полон. Фото надала Валентина Бекетова
"Ми не могли вам сказати, бо росіяни могли в останню хвилину скасувати"
Про повернення Михайла з полону в рамках обміну 15 травня матері повідомили, коли захисник вже був в Україні.
"Я не знала. У четвер, 14 травня, у нас була зустріч у координаційному штабі в Києві по Мордовській колонії. І коли вона закінчилась, я підійшла до представника, який її вів, кажу: "Скажіть, будь ласка, може я не поїду додому, може завтра синочок буде". А він і каже: "Я не знаю. І якби знав, пані Валентино, то я б не сказав, що Мишко буде завтра вдома", — згадує мати захисника.
Валентина Бекетова на акції підтримки захисників “Азовсталі”, які потрапили в російський полон. Фото надала Валентина Бекетова
"Увечері близько 23:00 я їду додому, зранку я приїжджаю, виходжу з метро в Харкові, йду на автобус — і тут мені телефонують з незнайомого номеру. Питають: "Це ваш син Михайло Гарагатий? У нас є гарна звістка для вас". Я коли виїхала, мені прийшов лист через Червоний Хрест. Думала, телефонують, щоб повідомити про той лист, а вони кажуть: "Вашого сина щойно обміняли, він перебуває на території України", — розповідає Валентина.
У мене був шок, я кричала, я плакала, я не знала, що робити. Тоді дзвонила його друзям, вони приїхали, мене забрали, привезли додому, бо я не знала, що мені робити, куди бігти. Я зателефонувала в Київ, а мені там кажуть: "Ми знали, але ми не могли вам сказати, росіяни могли в останню хвилину скасувати — що б тоді з вами було".
"Я стілець поставила, а він не присів, так і стояв, з ноги на ногу переминався"
Наступного дня після обміну Валентина Бекетова змогла приїхати до сина, побачити його. Жінка каже, часу у них було лише пів години.
"Я увечері в лікарню сходила, випила заспокійливе. Я трималась, але коли його побачила — я не вірила, що це він. Його вивели в кімнату, і пів години я всього бачила його. Я не знаю, я була на сьомому небі від щастя, але ще до мене не доходило, що це, як це. Він мене обійняв, він мене поцілував, я навіть коли вже приїхала додому, все ще не усвідомила. Я була в такому ступорі, мені ще не доходило", — згадує жінка.
Моральний стан у нього нормальний, але для мене він дуже худий. Він сказав, що сім місяців його відгодовували, перевели в крайню камеру, давали більше хліба, більше каші, іноді молоко давали. Тобто, вони знали, мабуть, тому їх підкормлювали. Худий-худий, вони ж там весь час стояли, я стілець поставила, а він не присів, так і стояв, з ноги на ноги переминався.
Валентина Бекетова на акції підтримки захисників “Азовсталі”, які потрапили в російський полон. Фото надала Валентина Бекетова
"Він ще не розуміє, він каже, що у нього каша в голові, що нічого ще не знає, не може зрозуміти взагалі, що це. Все начебто зажило на ньому, але, каже, що дуже болить голова, і в нього в правому вусі вирвана перетинка, немає. Каже, весь час фон, шуми. Але він щасливий. Його найкращий друг прийшов, він на фронті, прийшов у відпустку. І Михайло якось з ним наче посміхається, а потім — як пелена, в ступор входить, а тоді знову немов приходить до тями", — говорить жінка.
Каже, прокинувся зранку, відкриваю очі — ротний поряд лежить. А тоді закрив знову, відкрив — боже, я ж вдома, ще не віриться.
Михайло Гарагатий з друзями після звільнення з полону 16 травня 2026 року. Фото надала Валентина БекетоваУ мене таке склалося враження, що йому хочеться скоріше туди, до хлопців, до своїх, втекти від мене, йому тяжко ще біля мене. І я кажу: "Синочку, я приїду". А він каже: "Я тебе прошу, не приїжджай, приїдеш через тиждень, як карантин закінчиться". А увечері тоді зателефонував, каже: "Мамочко, я тебе дуже-дуже люблю, ти не ображайся, що я так поводився, мені важко. Ти приїдеш, я трішки прийду в себе, і буде все нормально". Йому там, серед своїх хлопців, комфортніше, а зі мною — тяжко. А він боїться, мабуть, показати, боїться мене засмутити, боїться заплакати. Він ніколи не плакав, такий він у мене.
"Я підзаряджу зараз батарейки — і знову в бій. Ще багато роботи"
Окрім матері, Михайла Гарагатого вдома чекають старша сестра, племінники, рідні та друзі.
"У нього є сестричка, у них дуже-дуже міцний зв'язок, у них різниця 15 років, вона його скрізь з дитинства тягала, він її дуже любив, у них дуже відносини теплі. І вона дуже молилась. Троє племінників чекали його, і всі рідні, а ще у нього дуже багато друзів. Він коли у відпустку приходив, то я його не бачила. Я сварилась, казала, скільки може бути друзів. А коли війна почалася і він потрапив у полон, вони всі їздили, дзвонили, досі пишуть, телефонують, підтримують. На другий день після обміну вони поїхали — 11 людей, троє з жінками вже, і з дитинкою один. І у нього такі емоції, каже: "Мамо, бачиш, вони виявилися у мене справжні", — розповідає Валентина Бекетова.
Михайло Гарагатий зі старшою сестрою. Фото надала Валентина Бекетова
Жінка каже, нині проходить курс лікування, щоб мати сили допомогти сину відновитися.
"Він мені вчора сказав, що перші два роки сподівався, дуже сподівався, а потім вже змирився, але надія залишилась. Каже: "Я завжди мав сподівання, що є ти у мене, і ти мене тут не залишиш, ти мене звідси вирвеш". Я підзаряджу зараз батарейки — і знову в бій. Ще багато роботи. Тепер треба соціалізувати, відновлювати, лікувати. А я ж повинна, я така людина", — говорить матір Михайла.
Я приїхала на зустріч з сином. Він одягнений, там їм дали. Я поїхала, купила свіженькі футболки, шкарпетки, все. Він забіг, сказав, що їх там лікарі чекають. А я кажу, синочок, поміряй, не підійде, я поміняю. А він бере цю футболку, повертається до друга, каже: "Почалось". А я кажу, синочку, приміряй, щоб був красивий.
