За інформацією: Суспільне Харків.
Пам’ятник на кладовищі в Харкові. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Поминальний цикл на Харківщині розпочинається з Великодня, далі йде "Навський Великдень" у четвер та "хомина неділя", завершуючись "радоницею" у вівторок. Традиція поминальних обідів на кладовищах Слобожанщини формувалася з XVII сторіччя і поєднує дохристиянські звичаї з церковними нормами XVII–XVIII століть. Обрядові дії — споживання "кануна", "медка" чи розстеляння скатертини прямо на могилі — за народними уявленнями означають спільну трапезу з померлими.
Читайте в інтерв'ю Українського Радіо Харкова із співробітницею Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського Національної академії наук Валентиною Сушко.
Чому поминальні дні мають різні назви
Як називалися поминальні тижні на Харківщині?
Зараз ми знаємо назву "радониця", чуємо назву "проводи", "гробки", "могилки" тощо.
Слово "радониця" є найдавнішим. Його згадують у історичних документах, в літописах ще в XIV сторіччі. Дослідники вважають, що це язичницька назва і, можливо, таке тризне поминання предків.
Радониця — це весняна радість. Вважається, що це міг бути не один день, а цілий цикл весняних свят, коли померлі радіють, коли їх поминають добрим словом і коли приходять на їхні могилки
Тому що навіть наша Сумщина — а частково Сумщина належить і до Слобожанщини — там є, наприклад, "права середа", є і така назва, як "Навський Великдень", активно відома ще й досі на Волині та на Правобережному Поліссі.
В цей день вважається, що не можна робити нічого, треба йти тільки на кладовище.
Христосуються з цими хрестами, які стоять на могилах. І христосуються не тільки так, як, наприклад, у нас на Слобожанщині теж є такий обряд — його, правда, вже називають "знамуються" — коли приходять на кладовище і цілують хреста біля перехрестя. То христосуються не тільки отак цілуючись, а ще і стукаючи крашанкою чи писанкою об хрест, щоб порадувати своїх померлих родичів.
І ось такий був цикл цих "радониць". Те, що залишилося зараз — навіть такі "бабині проводи", коли на цей день завершенням святкувань було навіть водіння хороводів. Але не молоддю, ні в якому разі, а жінками, причому навіть бабусями, жінками старшого віку. Це вже навіть не забави, а обшанування скоріше можна назвати.
Сама назва "радониця" і в документах, і в народному вжитку перестає бути відомою десь у XVII–XVIII сторіччі, і вже тепер дуже вживається слово "проводи" як переважне, але також є і "гробки", і "могилки".
"Красна гірка" — це властиве українцям чи запозичене таке поняття?
На території Слобожанщини така назва фіксується тільки в російських селах. В українських селах — ні, такого не вживали. Так, звичайно, що вже десь там із кінця XX сторіччя в нас уже не було такого обмеження, що не одружувалися українські хлопці на російських дівчатах чи російські хлопці на українських дівчатах.
Це вже дійсно було притаманне пізньому Радянському Союзу. І тоді став ширше відомим в українському середовищі термін "красна гірка". Але, в принципі, це не українська назва, не український термін.
"Красна гірка" — так, може бути тому, що й дівка красна, але все ж таки, оскільки це російська етнічна група, то цілком може бути ще й тому, що дійсно приносили червоні фарбовані яйця, і могильна гірка ставала красною. Це як припущення, не свідчення.
Між церковним каноном та народною логікою: хто і як визначав дні поминання
Як впливали на обряд і традицію вшанування релігія та ідеологія?
У XVII–XVIII сторіччях набагато більш значущою була належність до релігії. Це була частина етнічної ідентифікації. В якихось моментах навіть дорівнювало одне одному. У XVII сторіччі головою релігійної громади і відправ був священник. "Требник" Петра Могили якраз унормовував, як проводяться не тільки веселі свята, а й поминальні дні.
Ми довгий час сперечаємося. Священники кажуть ходити на кладовище тільки на "радоницю", називаючи цим вівторок після Великодня, дев'ятий день.
В народній свідомості пояснити дев'ятий день дуже гарно. І самі ж тоді священники дивуються, чому люди пояснюють, що на дев'ятий день душа вже йде до Бога, він вирішує до сорокового дня, що з нею буде. Насправді це абсолютно не церковне пояснення.
Поховання на третьому кладовищі в Харкові, жовтень 2025 року. Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Чому на Слобожанщині обідали поруч із померлими?
У XVII–XVIII сторіччях день роводів не був фіксований настільки, як зараз. Фіксований був сам Великдень, "антипасха" або "хомина неділя", але день "проводів визначав священник. До цього дня готувалися, як і до Великодня. Пекли паски, збивали масло, робили сир, щоб понести на кладовище.
Могила ставала столом: розстеляли скатертину і викладали все наготовлене. Обов’язково була частина їжі, яка мала віддатися "дідам" — людям старшого віку, які просили "заради Христа".
Причому сучасних священників дивує та ображає, коли люди розкладаються прямо на гробі, як у псалмі "Сирітка": "І хто же то плаче на моєму гробі? — А це я, матусю, прийми мене до себ".
Якою була роль священника у поминальні дні?
Священник приходив разом з усіма людьми. Ми знаємо: і церква була, і були ті, кого ховали поруч з церковними огорожами — дуже заслужені люди. У православних християн немає поняття освяченої землі, але розуміння святої землі на кладовищі було. Існувало поняття "нечистих" покійників, яких не ховали на кладовищі, а десь за межами.
На "чистому" похованні священник служив літію. Переходив від одного родинного гнізда до іншого — як люди разом жили, так їх поруч і ховали.
Звідки пішла традиція залишати паски та цукерки, які потім збирають діти?
На Слобожанщині склалися традиції так — чи їли ми, чи не їли, чи справляли прямо на могилі обід — але лишаємо поминання. Ми вважаємо, що це дуже добре. Намагаємося запросити: "Підійдіть, візьміть". Хай люди візьмуть і пом’януть.
"Ми жили на одному місці поколіннями": як осілість сформувала обряди Харківщини
Чому для жителів в інших регіонах наші традиції здаються незвичними?
Ми приходили на Слобожанщину й жили багато років на одному місці. Тут привнесені традиції десь консервувалися, а десь усе одно нове формувалося.
Ми знали своїх сусідів, бачили, як помирала бабуся товариша, знали, який був дід, бо жили на одному місці. XX сторіччя стало часом, коли рідко хто міг похвалитися: де народився, там і став у нагоді.
Живучи на тому самому місці, ми могли пройти два-три кілометри, зробити свою справу і повернутися. Ходили на "проводи", на "хомину неділю", на "антипасху", через сім днів після Великодня.
Тільки якщо на Великдень ми ходили просто самі провідати своїх рідних, то на "проводи" запрошувався священник, він читав літію. Священник після того, як закінчив літію — бо він теж людина і поминав, адже знав своїх вірян — виливав трохи горілки.
У Липцях Харківського району казали, що вони ходили на проводи після відправок. У селі було три церкви, люди розговлялися і йшли на кладовище до своїх — "знамувалися", і перший раз казали мертвим: "Христос воскрес". Залишали писанки, крашанки.
Жінки старшого віку розповідали: печучи паски на Страсному тижні, в четвер пекли для живих, у п'ятницю — для мертвих, у суботу — для старців, щоб роздати на поминання.
Поминальне меню: що таке канун та "медок"
Правда, що раніше на цвинтарях вживали і гарячі страви?
На Куп'янщині, коли я готувала кандидатську дисертацію, присвячену поховальній обрядності українців Слобожанщини, мною фіксувалося: священник, вважаючи недобрим, коли люди сідають прямо довкола могили, розпорядився поставити спеціальні столи.
Серед страв — так званий "канун" або "коливо" — це те саме, що й різдвяна кутя.
Каша, зварена з недробленої пшениці або ячменю, обов'язково заправлена медом. Якщо в кутю виливався узвар, то на кладовищі, на поминах, обов'язково мав бути мед. На Харківщині є таке поминання — "медок", у який вмочають хліб або на хліб беруть трошки меду і так поминають.
Знак звитяги: чому над могилами полеглих захисників майорять прапори
Які особливості обряду поминання полеглих воїнів на Харківщині?
У нас образ гарного, сильного чоловіка-захисника ми називаємо "козак". І в козацькій традиції відома пісня: "Поїхав хлопець на війну, десь у Московщину і там загинув, йому садять у головах червону калину".
У День пам’яті захисників України у Харкові полеглих військових вшанували на Алеї слави, 29 серпня 2025 року . Суспільне Харків/Вікторія Якименко
Коли ми подивимося в різних записах, то червона китайка, якою накрито личенько козака, висока висипана могила та посаджена червона калина — це якраз той знак звитяги.
Зараз на кладовищах не всюди калину можна посадити, але традиція ставити прапори бригад, у яких був воїн — це теж важливо. Мені здається, це десь пов’язано із чеченською традицією, де ставлять таку палицю, якщо не помстилися за воїна, а коли ставлять мусульманський значок, зелений прапор — це означає, що за воїна помстилися.
Коли починається поминальний тиждень
Вперше можна ходити на сам Великдень після відправи.
Ми всі зараз працюємо, у нас шести- чи п'ятиденний робочий тиждень, то у вихідні на "хомину неділю" зазвичай люди приїздять, бачаться з ріднею, поминають померлих. Люди, які мають вільний час — пенсіонери — ще можуть зробити це і на "радоницю" у вівторок, коли і в церквах є відповідна служба.
Головне, щоб ми їх поминали, не забували, молилися і робили добрі справи в їхню пам'ять. Наша любов до рідних не закінчується з їхнім життям, ми хочемо в такий духовний спосіб об’єднатися.
Наша любов до наших рідних не закінчується з їхнім життям, і навпаки ми хочемо цього вшанування, ми хочемо в такий духовний спосіб об’єднатися. Я розумію, що зараз переселенець можливо не може приїхати, умовно кажучи, у Куп’янськ чи Вовчанськ, але я розумію, що людина відчуває відірваність, невпорядкованість цієї потреби.
Історичні приклади нам доводять: як тільки буде така можливість, повернуться і відновлюватимуть не тільки будинки для живих, а й будуть облаштовувати поховання своїх предків. Зараз ситуативно більше поминають у церквах, в родинному колі, але те, що в разі можливості буде ця меморіалізація і вшанування…
Прапорці біля нашої обласної адміністрації, на Майдані Незалежності у Києві, всі ці Алеї пам’яті — це не тому, що держава вирішила це формалізувати, а тому що був запит від громади на заснування такого місця слави, місця пам’яті.
