За інформацією: Суспільне Харків.
Старший сержант Олександр Савченко. Фото надала донька Марина
Старший сержант Олександр Савченко на позивний "Сова" двічі ставав на оборону України попри білий білет. Він був старшим товаришем і наставником для "свого дитсадка" — молодих побратимів. Разом з ними й загинув 5 червня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу села Піщаного Купʼянського району Харківської області, і ще вісім з половиною місяців вважався зниклим безвісти.
Про те, яким був Олександр, розповіла Суспільне Харків його донька Марина.
"Він був дуже глибокою людиною"
Олександр Савченко народився 2 грудня 1969 року в селі Геніївка, там навчався у школі. Після її закінчення у 1985 році вступив до професійного технічного училища Nº 31 в селищі Слобожанське.
Після навчання працював на Зміївському машинобудівному заводі, потім на Тарному комбінаті в Змієві, а в 90-х роках разом із дружиною відкрив сімейний бізнес — постачав з-за кордону побутову техніку. Виховував двох доньок, Євгенію та Марину, для яких завжди був другом і прикладом, розповідає Марина.
Олександр Савченко з дружиною. Фото надала донька Марина
Дівчина каже, що батько в будь-яких ситуаціях її підтримував.
"Я була більш така татова доця. Якщо у мене був якийсь важкий період у житті, ми могли сидіти з татом в гаражі, спілкуватися годинами. Він був дуже глибокою людиною, на мій погляд. Ніколи не засуджував ніякі вчинки, завжди намагався зрозуміти, поговорити", — згадує Марина.
Ми проговорювати всі ситуації зі своїми батьками. Для мене великим плюсом було те, що я могла поділитися в принципі всім. Будь-які невирішені образи ми могли з ними проговорити, батьки могли прийняти мою сторону, вибачитись, якщо були неправі. Це було для мене дуже цінно.
Олександр з доньками. Фото надала донька Марина
Олександр з доньками. Фото надала донька Марина
"Не шукай його, він поїхав на війну"
Олександр вступив до лав Збройних Сил України у 2015 році. Він брав участь в Антитерористичній операції в районах Курахівки та Марʼїнки Донецької області, воював і в Луганській області, зокрема в селищі Станиця Луганська та місті Щастя, розповідає Марина.
Олександр Савченко. Фото надала донька Марина
"Тато пішов, нам нічого не сказав, бо знав, що ми будемо хвилюватись, будемо плакати, просити, щоб він не йшов. Якраз тоді вони з мамою займалися побутовою технікою, у них був свій магазин. Мама там чекала його з клієнтами, щоб він відвіз техніку, телефонувала нам додому. В цей час я була вдома, і помітила, що тато кудись збирається. Він зібрав якісь речі, сів в машину зі своїм другом і поїхав", — згадує дівчина.
Я до нього вискочила на вулицю, кажу: "Там мама тобі телефонує, тебе чекають в магазині". Він пообіцяв їй перетелефонувати, сів і поїхав. Пізніше мама не могла зв'язатися з татом, тому зателефонувала цьому другу, з яким він поїхав, спитала. Друг відповів: "Не шукай його, він поїхав на війну".
Олександр з дружиною. Фото надала донька Марина
Олександр мав білий білет за станом здоров'я, він в підлітковому віці зі своїм татом потрапив в аварію — врізались в дерево. Внаслідок травми голови у нього були неврологічні проблеми, фальшиві спогади, розповідає донька.
"Тато міг би просто сидіти вдома, але він не сидів. Він такий був, ніколи не міг залишатися осторонь. Завжди був патріотом. Пішов, пройшов комісію. В принципі, комісію у нас не важко пройти так, щоб ти був придатний", — каже Марина.
Олександр Савченко з родиною. Фото надала донька Марина
Олександр Савченко відслужив рік і повернувся додому, згадує донька.
"Я погано пам'ятаю саме цей період, мабуть, пам'ять стирає події, що травмують, а для нас це був дуже важкий час. Ми з мамою залишилися вдвох, сестра тоді вийшла заміж, вже з нами не жила. Мені було років 16. Тато нам часто телефонував зі словами: "Нас чекає важкий бій, не знаю чи повернемося живими. Дуже вас люблю", — згадує донька.
Ми з мамою тоді постійно були на нервах. Тебе трусить, ти переживаєш, коли він вийде на зв'язок, щось відпише. У мами тоді якраз на цей період, коли він був в АТО, почалася клінічна депресія. Вона і по сьогоднішній день на антидепресантах.
Марина з батьком. Фото надала донька Марина
"Я розуміла, що він не зможе просто сидіти"
Майже на початку повномасштабного вторгнення РФ, 27 лютого 2022 року, Олександр пішов добровольцем в 92 ОШБр імені кошового отамана Івана Сірка. Служив у складі екіпажу як головний сержант-командир САУ 2С3 "Акація". Марина каже, що батько ще з 24 лютого намагався стати на захист України, але військкомати не працювали.
"Ми зустріли повномасштабне вторгнення вдома, в селищі Зідьки Чугуївського району. Я жила зі своїм хлопцем окремо, в сусідньому селищі, і коли нам зателефонувала мама хлопця, сказала, що почалась війна о п'ятій ранку, ми одразу зібрали речі, поїхали до моїх батьків, щоб бути всім разом. Тато постійно дивився новини, у нас на фоні весь час був увімкнений телевізор", — згадує Марина.
Я розуміла, до чого все йде, я розуміла, що він не зможе просто сидіти. Я пам'ятаю, за день до цього ми з ним лежали, дивилися телевізор, новини. І я тоді йому сказала: "Я в тебе вірю, але мені так страшно".
Олександр Савченко. Фото надала донька Марина
27 лютого Олександр пішов добровольцем на фронт. Йому на той момент було 53 роки, каже донька.
"Він тоді сказав, що не може ховатись по підвалах, поки молоді хлопці там віддають життя", — згадує Марина.
Олександр з побратимами. Фото надала донька Марина
Олександр з побратимом. Фото надала донька Марина
Спочатку Олександр воював у Харкові, в Рогані, Малій Рогані, далі — в Шестаковому. Пізніше брав участь у контрнаступі у вересні 2022 року. Потім був Сватівський напрямок, Куп'янськ, Куп'янськ-Вузловий, розповіла донька.
"Я пам'ятаю, ми тоді також займались волонтерством, і у нас була можливість приїхати до тата. Він рідко щось сам просив, але одного разу у них було влучання в машину. Згоріла машина, вони, слава Богу, вижили, але всі речі погоріли. Навіть базові речі, спальники, каримати. Автомати їхні аж погнуло, вони теж погоріли. Ми тоді їм привозили речі по базових потребах, їжу. Їздили до них туди, де їхнє розташування було", — каже Марина.
Марина приїхала до батька на фронт. Фото надала донька Марина
Машина, яка згоріла у вересні 2022 року. Фото надала донька Марина
Машина, яка згоріла у вересні 2022 року. Фото надала донька Марина
"Тато їх називав своїм дитячим садком"
В листопаді 2022 року Олександр втратив побратима, який був йому наче син. Він відчував за це провину, каже Марина. Екіпаж згуртувався біля Starlink, хоча Олександр просив цього не робити. В те місце і поцілив російський "Ланцет", одному з побратимів уламок влучив у щоку.
"Андрій був плюс-мінус мого віку. Колись тато приїхав у відпустку разом з ним. Ми з ними познайомилися і почали спілкуватися. Коли тато мені казав, що йому нічого не треба і в них все є, то я намагалася через Андрія вивідати, чи дійсно все є. Він казав: "Мене тато твій уб'є, я не буду казати". А потім 11 листопада я зранку написала Андрію, бо тато довго не виходив на зв'язок, спитала, чи все нормально. Відповіді не було", — згадує Марина.
Олександр з побратимами. Фото надала донька Марина
Пізніше Олександр зателефонував дружині, сказав, що Андрій загинув, просив Марині не казати, але вона сама все зрозуміла, каже дівчина.
"Тато дуже важко переживав втрату Андрія, бо він ставився до нього як до сина. Тато у мене був такий завжди приколіст, веселий, завжди міг розрядити обстановку. Я зазвичай така ж була разом з ним. А от як його не стало, мені здається, цієї частинки в мені не стало також. І Андрій був також веселий, вони якось знаходили себе в цьому, два таких приколісти", — згадує Марина.
Олександр з побратимом. Фото надала донька Марина
Олександр приїхав на декілька днів додому після смерті Андрія. Він постійно про це говорив, не спав вночі, згадує донька.
"Я ходила в аптеку, купувала йому таке міцне снодійне, щоб він нарешті хоч поспав. І мене якось намагався втішити в цей момент, хоча як йому було важко, це тільки можна уявити. Якось зайшов в кімнату, посадив мене, як маленьку дитину, до себе на руки і почав спілкуватися", — каже Марина.
Олександр Савченко. Фото надала донька Марина
Втрата Олександра Савченка
Олександр загинув разом зі своїм екіпажем 5 червня 2023 року під час виконання бойового завдання. Це були молоді хлопці від 20 до 23 років. Вони виїхали на вогневу позицію біля села Піщаного Куп'янського району з повним боєкомплектом, чекали команду, і було пряме влучання з російського "Краснополя", розповідає донька військового.
"Їх називали кращим екіпажем, бо вони завжди йшли перші, вони нічого не боялися, хоча в команді були переважно молоді хлопці. Тато їх називав своїм дитячим садком. Завжди до них стався як до своїх синів, завжди поправляв, навчав. Сміявся завжди з них, як вони там ходили, такі розхлябані, штани теліпаються", — згадує Марина.
Розбита машина, в якій загинув Олександр. Фото надала донька Марина
Вісім з половиною місяців очікування і надії
В день загибелі Олександр довго не виходив на зв'язок, родина почала хвилюватися, розповіла донька.
"Якщо в АТО тато нам телефонував у якихось складних ситуаціях, то тут він, мабуть, уже намагався навпаки. Нам завжди казав, що все буде добре. І от якраз у них на ці дні планувався якийсь наступ. Востаннє він писав мамі 4 червня у 2023 році ввечері, а 5 червня вже не виходив на зв'язок", — згадує Марина.
Я взагалі така людина була, що коли він телефонує, я плачу, переживаю, не телефонує — я також плачу, переживаю, а це єдиний був такий випадок, що я якось налаштувалась, що це наступ, що він може не виходити на зв'язок, якось намагалась себе так втішити.
Розбита машина, в якій загинув Олександр. Фото надала донька Марина
Коли Марина написала комбату, той зателефонував, сказав, що її батько вважається безвісти зниклим, але скоріше за все загинув.
"Я розуміла: щоб сказати, що все добре, не телефонують. Мама була поруч. Вона все чула. У мене, мабуть, ніколи вже не вийде з голови, як вона почала кричати. Це був навіть не крик, а якесь виття. А я заціпеніла, я в такі моменти взагалі не можу нічого сказати. Я просто сіла і слухала його, я навіть йому не могла нічого відповісти", — згадує дівчина.
Залишки машини, в якій загинув Олександр. Фото надала донька Марина
За словами Марини, проходження ДНК-експертизи вони чекали вісім з половиною місяців.
"Щоб закрили слідство, треба було, щоб опізнали всі п'ять тіл. А через те, що машина була повністю заряджена, вона дуже довго детонувала, і там тіл не було. Одного опізнали — механіка ще на початку, бо в нього було тіло, хоч і обгорівше, але його родина опізнала по золотих зубах та по ланцюгу. А у нас чотирьох не було, тому ми проходили експертизу і чекали. Я декілька разів здавала аналізи. І якщо хоча б одного не знаходилось співпадіня, то тоді все треба було робити по новій, тому вісім з половиною місяців ми оце так жили", — згадує Марина.
Сподівання було. Воно, чесно кажучи, коли ти не бачиш тіла, є й досі. Я питала в комбата, чи може бути, що тато потрапив в полон. Він написав: ні. Він сказав, що машина розбита, тому варіантів було негусто.
Коли слідство нарешті закрили, Олександра поховали в селі Зідьки в день річниці весілля — 22 лютого 2024 року.
Марина з мамою біля банеру на трасі Харків – Ізюм. На той момент це було все, що вони мали, коли Олександр вважався пропавшим безвісти. Фото надала Марина
"Це відчуття залишилося зі мною, що я все одно маю впоратися, тепер і за нього, і за себе"
Марина каже, що у батька було дуже багато різних хобі, він займався з металошукачем, монети колекціонував.
"І я, як татова доця, всі його хобі розділяла. Він мені запропонує з ним в лісі побігати з металошукачем, пошукати монетки, я залюбки завжди з ним. Він дайвінгом займався, стрільбою. Часто в майстерні своїй проводив час, робив досліди. Він дуже багато розумів у фізиці", — згадує дівчина.
У мене були найкрутіші якісь результати по лабораторним. Я не пам'ятаю, як називається цей експеримент, коли змішуєш кольори, і діляться кола на декілька секцій з різними кольорами. Так от всі тоді просто це робили на ручці, просто руками крутили, а мені тато змайстрував на батарейках цілу систему.
Олександр з донькою. Фото надала донька Марина
Марина з татом. Фото надала донька Марина
Марина каже, що найбільше батьку вдячна за правильні сімейні цінності, які він їй прищепив з дитинства.
"Тато вважав, що цінність не в якихось матеріальних речах. Коли у мене були проблеми у стосунках, він казав: "Я присвятив себе зароблянню коштів, а найцінніше точно не в них. Хотілося б більше часу проводити з близькими поруч, цінувати цей час", — згадує дівчина.
Тато казав: доця не хвилюйся. Ми ж сильні, ми з усім впораємося. Ось це відчуття залишилося зі мною, що я все одно маю впоратися, тепер і за нього, і за себе.
Квіти, які зробила дружина Олександра. Фото надала донька Марина
Марина каже, що з часом легше не стає, але вони з мамою дуже підтримують одна одну.
"Нам допомагало те, що ми не мовчали. Якийсь дуже довгий період хочеться плакати, через сльози, але ми намагалися спілкуватися, проговорювати. От так ми виходили просто в залу, разом сідали та говорили про все, згадували про тата щось, розповідали чесно про своє самопочуття", — каже дівчина.
Якщо тобі хочеться вовком вити або завіситись, то ти так і кажеш, і ти розумієш, що ти в цьому зараз не один. І мені здається, що саме це нам і допомогло, бо ми підтримували на одну і давали відчуття, що кожен із нас з цим не сам.
Марина створила петицію, щоб її батьку надали звання Героя України, на яке він заслуговує через свою самопожертву і патріотизм, каже дівчина. Майже половина голосів вже зібрані.
