За інформацією: Суспільне Харків.
Переможниця Радіодиктанту-2025 Діана Гончарова. Суспільне Харків/Давид Надворний
Щоб мати змогу продовжувати навчання, Діана щодня ходила на площу, де був інтернет-зв'язок. Дорога в один бік займала близько 40 хвилин, розповіла дівчина.
"Там десь годинку завжди я сиділа, різні дисципліни, що змогла, завантажувала собі на телефон. Приходила додому, щось дороблювала. Наступного дня йдемо знову, надсилаю, знову щось роблю. Транспорту як такого не було. Вже потім, з часом росіяни почали пускати тут громадський транспорт. Але все одно до того місця не можна було ніяк доїхати, і залишалося ходити пішки. І ось влітку — спека, не спека, але в один і той бік близько півтори години разом — ось так і ходили", — розказала Гончарова.
Площа у Балаклії, листопад 2025 року. Суспільне Харків/Давид Надворний
"Ми знали, що якщо звільнили Вербівку, значить, ми наступні"
За тиждень до деокупації Балаклії люди почали помічати, як російські військові покидають місто, розповіла Діана. У місцевих не було зв'язку, тому дізнатися з новин, що відбувається, вони не могли.
"Якраз перед Балаклією звільнили Вербівку. І це, напевно, було 7 вересня, десь вечір. Ми вже бачили, що на вулицях пусто — росіян набагато менше. Ми сиділи з нашою сусідкою, під’їжджає один чоловік на велосипеді й каже: "Ви знаєте, що Вербівку звільнили?". Ми такі: "Як звільнили?". Ну, і ми знали, що якщо звільнили Вербівку, значить, ми наступні", — пригадала дівчина.
Потім 8 вересня — було трохи гучно, тому що росіяни вийшли на інший кінець міста. І тут наші, тут росіяни — вони почали одне в одного стріляти. Тоді недалеко від нас і прилетіло, але наш будинок, на щастя, не постраждав. Все було добре. Десь четверта година вечора — ми знову чуємо цей звук, як заїжджає техніка. І ми вже виходимо, дивимося — а це вже наші.
Балаклія, Харківщина, 8 вересня 2022 року. Аеророзвідка над містом — бита ворожа техніка. Скріншот: підрозділ ЗСУ “Адам”
Українських військових Діана зустрічала з прапором — його забрав додому її тато, коли росіяни здерли стяг з будівлі міськради.
"Він його привіз нам додому, він був у жахливому стані, бо вони (росіяни — ред.) по ньому і топталися, і що завгодно. Ми його привели до ладу і заховали. І я знала, що якщо зайдуть наші, то цей прапор — він з нами. І з тим прапором ми зустрічали наших хлопців. Це був єдиний раз у моєму житті, коли я зрозуміла, як це — плакати від щастя", — розказала Діана.
Я постійно була такою людиною, яка не думала про те, щоб виїхати кудись. А після окупації точно зрозуміла, що я з України ніколи нікуди не поїду. Можливо, я десь переїду в межах країни, але я зрозуміла, наскільки я люблю свою державу, наскільки вона мені важлива. І хай там як зараз, адже ситуація все одно доволі погана: часто і "прильоти", і "Шахеди" щоночі, і вимкнення світла. Але хай буде, що завгодно, тільки б тут не було Росії.
Діана Гончарова з українським прапором, який її родина ховала під час окупації. Суспільне Харків/Давид Надворний
"Для мене українська мова — це не лише про змагання, а і про нашу ідентичність"
Те, що у майбутньому обере професію вчительки, знала ще з дитинства, каже Діана Гончарова. Після дев'ятого класу вона вступила в педагогічний коледж та почала займатися репетиторством. Зараз дівчина викладає математику в онлайн-школі.
Участь у Радіодиктанті національної єдності Діана бере з другого класу — вже понад 10 років.
"Зі школи я дуже любила як предмет українську мову. Я завжди брала участь в усіх конкурсах, олімпіадах — це і Шевченка, і Яцика. Для мене українська мова — це не лише про змагання, а і про нашу ідентичність, про те, що ми українці, тому що у нас є українська мова. Тому це дуже важливо як для мене, так і, я вважаю, має бути для всіх", — зазначила Гончарова.
Балаклія, листопад 2025 року. Суспільне Харків/Давид НадворнийНасправді це для мене показує, що хоч скільки я вже не вчу українську мову, все одно щось пам’ятаю, щось знаю. І таке визнання, напевно, що всі роки писала, і ось один раз все ж вдалося перемогти. Треба розмовляти українською мовою, треба писати українською мовою. Бо якщо не буде української мови, не буде нас. І кожна людина має зрозуміти це сама.
