За інформацією: Суспільне Харків.
Координаторка по роботі з евакуйованими людьми Алла Шерстюк. Суспільне Харків/Олександр Манченко
Найскладніше нині вивозити людей із самого Куп’янська та прилеглих сіл, каже координаторка: заїхати у місто неможливо, щоб зустрітися із волонтерами та рятувальниками, людям доводиться йти пішки від 10 до 30 кілометрів.
"Люди їдуть із Куп’янська. Зараз додалася евакуація дітей: Великобурлуцька громада, Вільхуватська громада і Шевченківська громада. Це примусова по дітках. Куп’янськ зараз дуже складний напрямок. Безпечно виїхати вже, на жаль, не можна. Туди вже не пускають. Наші волонтери їх забирають зазвичай десь у більш безпечному місці. Людям доводиться виходити пішки. На жаль, дуже складно й пішки виходити, бо погодні умови зараз — не дуже гарні, як ми бачимо", — говорить Алла Шерстюк.
На жаль, з Куп’янської громади зараз виїжджають люди голі, босі. Часто — це взагалі без документів. У чому були, ось так, розбило все — і побігли. Добре, що хоч без поранень. Дуже багато зараз людей з Куп’янської громади перебувають в лікарнях вже з пораненнями. Багато чуємо, що люди гинуть. Але все одно, як би не було складно, люди не всі хочуть виїжджати, лишати свої домівки. З Куп’янської громади зараз виїжджають, зазвичай — це люди дуже похилого віку, або чоловіки.
Евакуйовані жителі Харківщини у транзитному пункті у Харкові, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр Манченко
"Ми намагаємося влаштувати людей, щоб усім було зручно. Дуже багато людей похилого віку, які потребують догляду. Можемо вже розміщувати їх по Україні — раніше такої можливості не було. Зараз вона є. Відправляємо евакуаційними потягами. Є, куди розмістити маломобільних людей. На щастя, вже з’явилися місця, й мене це дуже тішить", — каже координаторка.
Евакуювалася з Куп’янська з ротвейлером Лейлою
З собакою Лейлою та кількома сумками речей евакуювалася з Куп’янська Тетяна Налигач. Каже, жила на лівому березі, за річкою Оскіл — ця територія нині під контролем українських військ, але жити там стало неможливо.
"Складна евакуація. Дороги немає. Хати порозбивані всі. Довелося виїхати. Думали дочекатися миру, а воно не виходить", — говорить Тетяна.
З Куп’янська разом з собакою евакуювалася Тетяна Налигач, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр МанченкоДуже гучно. І прилітає поряд, вікна побило. Двері повибивало. Вже не виходить залишитися там. Все життя в одній хаті, а тепер довелося виїхати. Вікон немає. Позабивали OSB. Тріщини, пішло все, воно валиться. Влучання поряд. Дрони літають. Страшно.
Тетяна Налигач евакуювалася разом з Лейлою, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр Манченко
Разом з собою Тетяна забрала семирічну Лейлу, каже, що вона — член родини.
"Від дронів, так, ми ховалися. Ми практично по вулицях не ходили. В основному, вдома. В підвали ми не ховалися. В хатах. Щодо цього — ще більш-менше. Магазини тільки позакривалися у нас. Слава богу, привозили. Ну, тепер тільки на Вузловому (Куп’янську-Вузловому — ред.) залишилися два магазини. Тільки туди. А так, там, де є я жила, було два магазини. З продуктами — без проблем було", — розповіла переселенка.
Евакуювався разом з 86-річною тіткою
За допомогою волонтерів евакуювався до Харкова Михайло Мітін — лінія фронту проходить біля його села Нечволодівки під Куп’янськом. Чоловік каже, приїхав із сусідом та 86-річною тіткою, яка має порушення зору.
86-річна Валентина Соляник евакуювалася з Нечволодівки до Харкова, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр Манченко
"Прийшлося вже останніми виїжджати, із сусідом — онук забрав його. По моїх розрахунках, на нашому краю ще один чоловік залишався. У нього жінка померла. Поховали, чи не поховали ще — невідомо. І там мати й дочки. У нас вікна повилітали й почала стеля падати на голову", — розповідає чоловік про ситуацію у Нечволодівці.
Тітка моя — у неї зору немає. Не бачить вона. Нас волонтери привезли сюди із села. Та потихеньку, дощ всю дорогу поливав.
Переселенець з Нечволодівки Михайло Мітін, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр Манченко
Михайло Мітін каже, що жити у селі небезпечно.
"Руїни по селу. Треба тікати геть. Руїни вже по селу. Як летять — так обов’язково вже все горить. Падають якісь. То хоч в полі десь впаде, то десь на тому впаде, а то почали хати — то дві, то три одразу горять", — говорить чоловік.
86-річна Валентина Соляник евакуювалася з Нечволодівки до Харкова, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр Манченко
Тітка Михайла, Валентина Соляник, каже, що у Нечволодівці не лишилося умов для життя.
"Вже другий тиждень щодня гримить і день, і ніч через хату. Пускають й ракети, чи що воно — я ж не бачу — чи дрони. Тепер ні світла, ні газу, нічого немає. То хоч радіо балакало, а тепер і радіо перестало вже. Це ми дожилися. В хаті холодно, вікна повибивані. Все ж позабиває плівкою, а воно туди-сюди — вже порвалося. І це ми наважилися. І топити нічим. Газ стоїть — і все. Тільки треба ставити буржуйку й дрова топити, а воно ж роки такі, що й він вже не дуже молодий, а я зовсім", — розповіла Валентина Соляник.
Евакуйовані Михайло та Валентина приїхали до Харкова, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр Манченко
Евакуювала дітей
Віта Яценко — з Плоского. Вона евакуювалася до Харкова разом із сином та дочкою. Каже, вивезти дітей із села на Куп’янщині, що за 20 кілометрів від кордону, вирішила після оголошення про примусову евакуацію та влучання біля хати.
"Ви знаєте, я виїжджала. Я була на заході України. Потім ми повернулися. Там у мене дім, там у мене ще дідусь — я його не можу залишити. Триста метрів від мене прилетіло дві ракети — і я думала нас уб’є. Я вирішила вивезти діточок. Не знаю, на скільки ми тут. Може, на пів року, може, на рік, може, на два. Я не знаю. Поки збираємося бути тут", — говорить переселенка.
Віта Яценко евакуювалася з дітьми з Плоского, 31 жовтня 2025 року. Суспільне Харків/Олександр МанченкоДуже страшно. Там влучання, там постійно літає. Є таке, що й людей повбивало. Мою знайому, 27 років, убило. Страшно. Від кордону — десь 20-25 кілометрів. Ми під самим кордоном. У нас за обрієм постійно гуготить. Що там робиться — я не знаю. Я з нашим дідусем — це рідний брат моєї покійної мами, дідусь дітей — ми його підтримуємо, спілкуємося з ним. Я просто хотіла його забрати, але він не погоджується. Спілкуємося. Дзвоню, дізнаюся, що там.
