За інформацією: Суспільне Харків.
Вячеслав Саприкін. Фото надала Тетяна Саприкіна
25-річний військовослужбовець з Харківщини Вячеслав Саприкін загинув 12 березня 2025 року на Донеччині від удару російського FPV-дрона. Він з дитинства мріяв лікувати тварин, навчався на ветеринара, створив власну мініферму. У липні 2024 року чоловік добровільно пішов на фронт, де служив оператором безпілотників у батальйоні "Жнець" 23-ї окремої механізованої бригади.
Історію життя та військової служби Вячеслава Саприкіна розповіла телефоном Суспільне Харків його мати Тетяна.
"Ні у кого грошей не просив. Сказав: "Я сам зароблю"
Народився Вячеслав Саприкін 3 травня 1999 року у місті ЗлатополіДо вересня 2024 року — Первомайський Лозівського району. Закінчив місцеву загальноосвітню школу, після чого вступив до Липковатівського аграрного коледжу.
Дитинство Вячеслава Саприкіна. Фото надала Тетяна Саприкіна
Вячеслав з дитинства любив тварин, мріяв їх лікувати, розповідає Тетяна. Каже, саме тому в коледжі син обрав спеціальність "Ветеринарна медицина".
"Він і рибалити їздив з батьком, і в ліс по гриби. Шукав їх і знаходив, у лісі бачив все. Ми не бачимо, де там гриби ростуть. А він знаходив, у нього дуже гарне до лісу ставлення було, до звірів. І він вибрав собі такий фах, закінчив коледж ветеринарним фельдшером", — розповідає мати.
Дитинство Вячеслава Саприкіна. Фото надала Тетяна Саприкіна
Після отримання диплома, Вячеслав здав документи в Докучаєвський аграрний університет у Харкові, але, за словами Тетяни, згодом передумав.
"Забрав з університету свої документи та поїхав у Польщу, щоб там заробити на свій маленький бізнес. Заробив гроші, збудував собі мініферму, завів свинок. Лікував їх, вирощував", — говорить мати Вячеслава Саприкіна.
Вячеслав Саприкін працює у своєму дворі, 15 травня 2021 року. Фото надала Тетяна СаприкінаНі у кого грошей не просив. Сказав: "Я сам зароблю. Я хочу, щоб це був мій вклад, щоб це моя була праця".
Поросята, яких вирощував Вячеслав до військової служби . Фото надала Тетяна Саприкіна
"Мої брати воюють, і я піду"
10 липня 2024 року Вячеслав став на захист України, розповідає Тетяна. Каже, у сина була можливість влаштуватися на роботу з бронню, але він відмовився.
"У нього був вибір. Чоловік запрошував його на свою роботу, на газовидобування. Там же і бронь була. Але він каже: "Ні, я не буду тут у вас працювати, піду на війну". Дорослий вже був, сам вирішував", — згадує Тетяна.
Вячеслав з мамою 22 вересня 2024 року. Фото надала Тетяна Саприкіна
Жінка каже, що двоюрідні брати Вячеслава вже на той час воювали, тому їхні розповіді теж вплинули на рішення сина.
"Пішов 10 липня, його брат — мій племінник рідний — знайшов йому у своїй бригаді місце оператора БПЛА. Він за рекрутингом вибрав собі посаду, пішов відразу навчатися. Спочатку загальний військовий вишкіл був, а потім син поїхав у Київ, після чого потрапив у свій батальйон безпілотних систем "Жнець" 23-ї окремої механізованої бригади, — говорить мати Вячеслава.
25 років сину виповнилося, оновлювали дані у військкоматі. І він мені каже: "Мамо, я піду. Я не хочу ховатися. Мої брати воюють, і я піду.
Вячеслав на службі. Фото надала Тетяна Саприкіна
"Постарів, посивів. А нам казав, що все добре"
Після навчання син заїхав додому на День народження батька, згадує Тетяна. Каже, наступного дня вже поїхав на службу.
"Після загального військового навчання він вже був на передку, а нам навіть не казав. Це вже потім батькові розповів. Каже: "Я і смерть бачив, бачив, як люди гинуть". Посивів, постарів. А нам казав, що все добре. Якби я знала, що так вийде, я б більше його розпитувала", — говорить мати Вячеслава.
Ми посилки відправляли йому та побратимам. Син пригощав їх. Каже: командир любить мед, вишліть, якісь солодощі спечіть. Хоча у нас, каже, все є, і самі можемо купити. Але все ж хотілося йому домашнього.
За словами матері, Вячеслав дуже відповідально ставився до своїх обов'язків, тому дослужився до старшого групи.
"Командир його хвалив, казав, більше б таких хлопців. Він навіть у свій вихідний збирав хлопців на чергування, перевіряв, щоб вони все взяли. У свій вільний час їздив вибирав позиції, де будуть запускати свої дрони", — розповідає Тетяна.
Вячеслав на фронті . Фото надала Тетяна Саприкіна
"Мамо, доглядай моїх свиней, я ж повернусь"
На фронті Вячеслав сумував за своїм хазяйством, розповідає мати. Каже, постійно надсилала йому фото свиней.
"Ми їх фотографували, пересилали, які маленькі, які великі вже. Я перестала працювати, а він каже: мамо, доглядай моїх свиней, я ж повернусь", — згадує Тетяна.
Поросята, яких вирощував Вячеслав до військової служби . Фото надала Тетяна Саприкіна
Жінка каже, син планував розширювати хазяйство, коли закінчиться війна, хотів побудувати більший сарай, ще кращий.
"Я кажу: синочку, ну ти ж не будеш з бабусею і дідусем у селі жити. Ти ж молодий, тобі ж треба одружуватися, дітей народжувати. А він каже: мені мої свині дорожчі за все", — згадує мати Вячеслава.
Поросята, яких вирощував Вячеслав до військової служби . Фото надала Тетяна Саприкіна
"Він ще зранку нам "доброго ранку" побажав, а о 8:30 вже загинув"
Вячеслав Саприкін загинув 12 березня 2025 року біля села Багатир Волноваського району Донеччини. У нього влучив російський FPV-дрон. Внаслідок влучання військовослужбовець дістав поранення, не сумісні з життям.
"Так вийшло, що в цей день був такий обстріл. І він ще вранці нам "доброго ранку" побажав, а о 8:30 вже загинув. Він казав: "Все затихло, я піду своїм побратимам допоможу підняти дрон, щоб допомогти піхоті". І тут — ворожий скид", — згадує мати військового.
Ми вже ввечері дізналися. Племінник мій сказав, він у 23-ій окремій механізованій бригаді служить. Він якраз у штабі займається тим, хто на лікуванні, хто у відпустці, хто загинув, хто поранений.
Вячеслав Саприкін на фронті. Фото надала Тетяна Саприкіна
Три побратими Вячеслава приїздили на похорон, всі приїхати не змогли, у них якраз в ці дні був наступ, розповідає Тетяна Саприкіна. Каже, побратими сина досі її підтримують, і вона їх теж.
"Хлопці спочатку писали мені, голосові присилали. Їм важко. Люди гинуть кожен день. Ми посилки висилаємо, досі переписуємося. А з дружиною командира ми кожен тиждень розмовляємо", — каже жінка.
Тетяна важко переживає загибель сина, з квітня у неї ще й брат зник безвісти, розповідає жінка. Каже, просто хоче, щоб пам'ятали військових і не проходили повз.
"Я стільки чую, хтось не працює, хтось відсиджується, бояться на роботу ходити, виходити в крамницю. Вони бояться, що їх заберуть. Ну і в СЗЧСамовільне залишення частини виходять. Я це розумію, кожен своє життя береже. Я не хочу, щоб бездумно всі гинули. Але мені важко, коли люди навіть біля Алеї Слави проходять — подивилися і пішли. О 9 годині хвилина мовчання — йдуть, розмовляють, ще й кажуть: "чого тут стоїте". Іноді люди такі бездушні", — говорить мати Вячеслава Саприкіна.
