За інформацією: Суспільне Харків.
Ірина Марцинюк. У колажі використані малюнки Ніки Кожушко та фото Каті Інколи. Суспільне Харків
22-річна Ірина Марцинюк родом з села Джурків Івано-Франківської області, нині проживає та навчається у Львові. Дівчина вже закінчила навчання на бакалавра на історичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка, навчання продовжує на магістратурі факультету філології. Ірина стала однією з чотирьох номінантокза умовами премії, подавати заявки можуть молоді художники та літератори до 21 року. Ірина на момент подачі заявки був 21 рік премії "Генерація Ніка".
Суспільне поговорило з письменницею про джерела натхнення, важливість підтримки молодих митців та відсутність рим у віршах. Далі — пряма мова.
"Якщо маємо можливість підтримати когось хоча б словесно, це треба робити"
Коли почали писати?
Я почала писати років в дев'ять років і це були вірші. Зараз до цього якось дуже цікаво повертатися, переглядати, бо зберігся зошит у батьків вдома, з віршами учениці п'ятого чи шостого класу. Це були тексти з дитячої оптики світосприйняття.
Ірина Марцинюк. Антон Сорочак
Протягом останніх двох років я почала пробувати експериментувати з прозою, хоча понад 10 років писала поезію.
Про що пишете?
Я пишу про те, що відбувається довкола мене і всередині мене. Ти ніби назбирав всі досвіди, не можеш лишатися байдужим і в якийсь момент не можеш не прожити й не відпустити це через текст. Деякі рядки можуть крутитися в голові доти, доки я їх не випишу. Мені здається, це таке своєрідне проживання і відпускання.
Також я помітила, що пишу багато про землю, про співіснування з простором. У моїх текстах багато дерев, трави — і вони живі.
Я думаю, що ми маємо, особливо в тому, що проживаємо зараз колективно, намагатися бути добрішими й ближчими. Якщо в нас є ресурси підтримати себе, вчитися, і можливість підтримати когось навіть словесно, то це однозначно варто робити.
Переважна більшість ваших віршів — це верлібри, чому?
Цей перехід стався органічно і сам собою. В мене не було якоїсь певної точки, з якої я б сказала, що не хочу писати далі римовані тексти. Мені здається, що це сталось тому, що ти ніби дозволяєш словам проходити через тебе, в моменті, коли ти це пишеш, ти не думаєш про те, яка тут рима, чи має бути тут рима. Я просто пишу, я дозволяю цим словам йти так, як вони йдуть.
Минає якийсь час, потім проглядаєш цей текст і думаєш, що ось там це слово варто було б забрати, чи можливо спробувати по-іншому. Але насправді я дуже рідко редагую тексти. Вони сталися як фіксація моменту, простору, мене в цьому просторі.
Що зараз пишете частіше — прозу чи поезію?
Частіше все ж таки пишеться поезія як швидка реакція на щось, як відгук всередині, як якесь очищення. Проза пишеться рідше, але більш концентрована, я б сказала.
"До текстів Лишеги хочеться повертатися та можеш набутися"
Розкажіть, чи брали участь у ще якихось активностях для літераторів, які тільки починають свій шлях?
Був літературний фестиваль-воркшоп "Прописи" від українського PEN. Це дуже хороша та якісна можливість для того, аби отримати зворотний зв'язок, можливість комунікації, взаємодії, співпраці, знайомства загалом з середовищем. Це був п'ятиденний воркшоп протягом якого ми мали як закриті події — лекції від провідних людей зі сфери культури — так і відкриті події, де ми мали можливість долучатися і модерувати. Я тоді модерувала розмову з Мар'яною Савкою. Були також розмови з Тарасом Прохаськом.
Ірина Марцинюк на воркшопі “Прописи”. Антон Сорочак
Результатом цього воркшопу став альманах з текстами фіналістів. Ми його презентували в рамках Книжкового Арсеналу. Я дуже рекомендую всім стежити за цією можливістю і подаватися на неї.
Ірина Марцинюк на Книжковому Арсеналі. Остап СливинськийЯких авторів самі читаєте?
Останнім часом я передивляюся для себе Олега Лишегу: його тексти для мене дуже близькі, живі та актуальні. До них хочеш повертатися, можеш набутися. Ніби своєрідна медитація, занурення у спокій.
Також мені дуже подобається мова письма і спосіб думки Тараса Прохаська. Мені пощастило, він був моїм ментором на воркшопі, мали змогу поспілкуватися особисто. Мені відгукується його спосіб думання, говоріння.
Ірина Марцинюк (перша праворуч) та Тарас Прохасько (другий праворуч). Ілля Рудійко
Ще до списку можна додати Грицька Чубая.
"Найцінніше — це мати можливість повертатися додому"
Вам більше до вподоби життя вдома, у селі на Франківщині, або у Львові, де ви навчаєтесь і живете нині?
Дуже часто, коли я зараз виступаю на різних подіях, мене представляють як письменницю зі Львова. Я досі не знаю, яке в мене до цього ставлення. Чи можу я назвати себе львівською? Напевно, ні. Це місто, де я живу, але не думаю, що асоціюю себе з ним.
Ірина говорить, що найважливіше для неї — можливість повертатися в будинок її батьків на Івано-Франківщині. Iryna Martsyniuk/Facebook
Моє місце сили — це дім моїх батьків у селі. Це місце, куди ти завжди повертаєшся, набираєш сили, маєш можливість дихати повітрям, знаєш це повітря чи пити воду, яку ти знаєш на смак. Найцінніше — мати можливість повертатися туди. Саме через зв'язок з цією землею, з будинком, родом у мене в текстах багато рослинного та живого світу.
Чи впливають діалекти на вашу творчість?
Я спілкуюсь і пишу літературною українською, але дуже люблю діалекти. Мені так цікаво слухати українців з різних частинок країни. У мене є поезія, яку я написала нашим діалектом. Дуже неочікувано, але ці тексти поширилися, найбільше було реакцій саме не них, а не на, скажімо, класичні приклади поезії.
Вірш "каже… в Мальвіни розходісє" — це, можливо, певний наїв, але це дуже справжнє і живе спостереження за світом. Він написаний з оптики дитини, яка спостерігає за дивом Різдва. Це як найбільша радість, найбільша любов, найбільше світло, коли ти можеш спостерігати й маєш можливість любити щось живе. Це про радість очікування. Можливо, про певне бачення Бога як живого.
На творчість мене надихає саме життя, спостереження за тим, що відбувається, допитливий, уважний та трепетний погляд до всього живого. Ти не можеш залишатися байдужим. Тексти самі тебе знаходять.
Як дізналися про премію "Генерація Ніка" і чи очікували себе побачити у короткому списку?
Було дуже неочікувано. Я намагаюсь бути в контексті всього, що відбувається у культурному секторі. Я стежу за літмузеєм, за резиденцією "Слово" і там я побачила цю можливість. Це дуже добра нагода підтримки, взаємодії, комунікації і певного підґрунтя під ногами для людей, які тільки зараз починають входити в мистецтво, в культурну сферу. Мені спало на думку, що або я подамся цьогоріч — це був останній рік, коли я підходила за віком — або не подамся взагалі. Вирішила, що варто спробувати: просто зробити те, що можеш і відпустити.
