За інформацією: Суспільне Харків.
Олена Роганіна та її чоловік евакуювалися з Вовчанська, живуть у гуртожитку у Кочетку. Суспільне Харків/Олена Старченко
"Вже потім на виході під'їхала машина поліції, нас вивезли з Вовчанська і доставили до Старого Салтова. А потім уже волонтери привезли до Харкова: половину моїх сусідів забрали на Рогань у гуртожиток, а нас трьох сюди, в Кочеток", — розповідає Олена Роганіна.
Жінка розповідає, що тікала з Вовчанська через повторний наступ РФ з мінімумом речей: з собою взяла білизну і ліки.
Вовчанська нашого вже нема. Цілком немає. Особливо той бік, де ми жили, там — рівнина. Там навіть дев’ятиповерхівок уже не видно, що вони там є. Олена Роганінапереселенка з Вовчанська
"Я на групі після інсульту. Чим я можу займатися? Приготувати поїсти, прибрати в кімнаті, випрати білизну. Здоров'я у мене ніяке. Чоловік допомагає: коли поприбирає, попідмітає, там на вулиці допомагає. А я вже нічим не можу допомогти", — говорить Олена.
"Війну зустріли майже у підвалі"
В одному гуртожитку з Оленою та її рідними живе Світлана Приходченко. Жінка з чоловіком пережили окупацію, евакуювалися з Вовчанська 1 жовтня 2022 року. Спершу жили у Львові, потім у Вінниці, у 2023 році переїхали у Кочеток — хочуть бути ближчими до дому.
Світлана Приходченко евакуювалася з Вовчанська та живе у гуртожитку у Кочетку, січень 2026 року. Суспільне Харків/Олена Старченко
"Коли Вовчанськ звільнили, ми виїхали. А спочатку повномасштабну війну зустріли, можна сказати, майже у підвалі, з дітьми сиділи. Дуже було тяжко. Дуже погано переносили, плакали. Діти виїхали раніше, а ми ще сиділи, думали. Охороняли майно дітей та своє, а потім діти сказали виїжджати. Ми виїхали. Тепер ми тут живемо дуже добре, нам подобається, все чудово", — розповідає Світлана.
Житла нашого вже немає, ні в дітей, ні в нас, ні в кого нічого немає. Світлана Приходченкопереселенка з Вовчанська
Будинок Світлани Приходченко у Вовчанську знищила російська армія. Світлана Приходченко
Світлана з рідними подали заяви на компенсацію за зруйноване житло.
"Що в нас у побуті найважче? Та нічого. Удвох справляємось. Підтримуємо один одного, намагаємось чимось зайнятися. Тяжко, що було в все, не стало нічого. Інструменту скільки було, всього було. Усі тягли до пенсії, старалися. І в хаті все обладнали… Ми зараз дітям допомагаємо малого няньчити, йому п'ять років. Діти працюють", — розповідає про свій побут переселенка.
Нам все надали: і посуд нам дали, і постіль надали, матрац, ковдри, сковорідки, загалом нам сподобалося, дуже добре. Ставлення дуже гарне до нас.
Гуртожиток Чугуєво-Бабчанського лісового коледжу у Кочетку на Харківщині. Суспільне Харків/Олена Старченко
"Житла нема — влучила ракета"
Сусідні кімнати у гуртожитках переселенців з Вовчанська займають евакуйовані з Куп'янщини.
Тетяна Васіна — з Ківшарівки Куп'янського району.
"Чоловік у мене паралізований. Житла нема — влучила ракета, потім підпалили будинок. У нас там досі під завалами троє людей лежить. Якби з чоловіком не трапилося такого лиха, можливо, ми й були там, ми в лікарні лежали, нам просто не можна було повертатися. Тепер тут, і не знаємо, якщо все припиниться, вся війна, куди нас потім подінуть? Я весь час ставлю це питання: куди нам потім подітися? Де ми житимемо? Дуже тяжко", — говорить Тетяна Васіна.
Будинок Тетяни Васіної у Ківшарівці Куп’янського району. Тетяна Васіна
Також у гуртожитку живе переселенка з Ківшарівки Валентина Горенко. Війна позбавила її житла. Вже в евакуації вона втратила чоловіка.
"Повертатися нема куди. Ми вночі тікали. У будинок влучили. А ми на восьмому поверсі жили. Ні світла, ні газу, ні води, нічого там уже не було. І навіть документи не могли взяти. Приїжджали юристи, зверталася з приводу документів на квартиру, сказали, що Куп'янський архів згорів", — розповідає Валентина.
Прийняли добре. Все гаразд. І кімната гарна, і тепло зараз. Я нічого поганого не скажу. Завдяки керівництву, тут тихо, спокійно. Важко — кухня загальна.
Гуртожиток Чугуєво-Бабчанського лісового коледжу у Кочетку на Харківщині, січень 2026 року. Суспільне Харків/Олена Старченко
Чому переселенці не їдуть у безпечніші громади
Гуртожиток належить Чугуєво-Бабчанському лісовому коледжу. Тут живуть 58 людей, усі — евакуйовані з територій, де йдуть бої, розповідає директор закладу Валерій Солодовник. Каже, попри те, що Кочеток стоїть далі від лінії фронту, ніж рідні місця підопічних, це селище також потрапляє під удари.
Директор Чугуєво-Бабчанського лісового коледжу Валерій Солодовник. Суспільне Харків/Олена Старченко
"Дідусі, бабусі, які приїздять сюди, чому так і залишаються у нас? Вони не їдуть далі. Вони думали, що ми і так далеко від фронту вже від'їхали, але фронт наблизився. Напевно, уже люди нічого не бояться. Вони вже терплять будь-що і звикли вже до одного місця, яке не хочуть змінювати", — розмірковує Солодовник.
Людям потрібна допомога, і коли вони спілкуються з нами, а ми передаємо це благодійним організаціям, це, звісно, харчі та кошти. Це найбільша допомога, яку вони потребують. Але є різні категорії: хто втратив документи, потребує їх відновлення. Інші деякі категорії потребують медичної допомоги з будь-яких напрямків, ми з усіма організаціями робимо все, що можемо.
Солодовник каже, що загальна кількість місць у гуртожитку — 83 людини, ще можуть прийняти 25 переселенців.
