За інформацією: Суспільне Харків.
Віктор Рєдькін в дитячому центрі “Тарасік”. Суспільне Харків/Олена Старченко
"Але захотів йти в бойові частини, літати надзвуком, на МіГ-29. Тому вибрав собі частину, розташовану на заході України. І будинок використовувався як дача. Було зроблено повністю перший поверх, другий напівдороблений, потинькований, підлога, вікна — все це було”, — розповідає Віктор Рєдькін.
Організатори та волонтери з Дитячого центру “Тарасік” у Василевому Хуторі на Харківщині. Суспільне Харків/Олена Старченко
За його словами, після повномасштабного вторгнення будинок почали використовувати як перевалкову базу, де могли відпочити люди, які евакуювалися з небезпечних населених пунктів.
"Війна почалася, Чугуївською трасою не можна було проїхати. Зі мною їздили всі через хутір. Я їздив до Чугуєва, людям допомагав виїхати, вивозив дружин офіцерів льотчиків, вивозив вагітну дівчину на сьомому місяці. Тому це була така точка перевалкова у нас. Доїхали, трохи перепочили, і далі в дорогу", — каже чоловік.
Малюнки та аплікації дітей, які відвідують центр “Тарасік”. Суспільне Харків/Олена Старченко
Ідея створити центр для дітей виникла після загибелі старшого сина, розповідає Віктор Рєдькін. Каже, запропонував керівнику центру "Карітас" у Харкові отцю Войцеку разом його облаштувати, і той погодився.
"У лютому 2023 року ми привозили сюди з "Карітасом" гуманітарну допомогу. І якось, заїхавши сюди, почали її роздавати, побачили кількість дітей, які тут були. Ці діти здебільшого сиділи в льохах, ховалися не тільки від того, що в небі літає, а й від того, що по землі тут повзає, стоїть і стріляє. І виникла ідея", — згадує засновник центру.
Ми швидко відновили другий поверх, постелили лінолеум, пофарбували стіни в білий колір. Це у мене мрія, що діти зараз навчаться, почнуть малювати, і вони розмалюють усі стіни своїми цікавими малюнками, як вони люблять Україну та свій рідний край.
Роботи дітей, які відвідують центр “Тарасік”. Суспільне Харків/Олена Старченко
Дитячому центру на початку роботи допомагав центр "Карітас" від Римо-Католицької церкви отця Войцека, розповідає Віктор Рєдькін. Каже, "Карітас" також допоміг з житлом його дружині та молодшому сину, які виїхали в Іспанію.
"Друзі віддали з офісу столи, з розбитого дитсадка директор віддав стільці, столи, якісь меблі. Іграшки люди приносять і деякі фонди, і "Карітас" допомагав. Зараз, на жаль, із "Карітасом" ми перестали спілкуватися, у них програма допомоги дітям, де ми були, закрилася", — говорить чоловік.
Заняття в дитячому центрі “Тарасік” на Харківщині. Суспільне Харків/Олена Старченко
Як проходять заняття в центрі
У лютому 2025 року центру виповнилося два роки, розповів Віктор Рєдькін. Каже, заняття проходять раз на тиждень, волонтерки роблять з дітьми поробки та грають в ігри, а місцеві рятувальники допомагають організовувати активності на природі.
"Дітки, які спочатку приходили, вони помітно були налякані, ручки трусилися. Та й після останнього прильоту багато дітлахів зараз не дуже люблять темряву та гучні звуки. Я думаю, що у спілкуванні один з одним їм простіше перенести те, що відбувається. І відсутність шкіл теж дається взнаки. Нехай спілкуються, розвиваються, а ми допоможемо", — розповідає Віктор.
Перші заняття були такі вражаючі, бо діти, які прийшли, у них навіть моторика була порушена, тремтіли ручки, ножиці або коли олівці брали. Тому було так тяжко дивитися на них і розуміти, що вони пережили. Поступово з'являються усмішки, з'явилися веселощі, радості ми намагаємося якось все це їм підносити в міру своїх сил. Ось так ми займаємося.
Вихованці дитячого центру “Тарасік” разом з вихователькою та організатором. Суспільне Харків/Олена Старченко
В приміщенні центру не тільки проходять заняття для дітей, а ще й живуть люди, у яких немає домівок через війну. Будинок волонтерок Інни та Дар'ї Місюри був зруйнований внаслідок удару Іскандером у травні 2025 року. Тепер вони живуть у дитячому центрі та проводять заняття з дітьми. Інна каже, заняття відвідують 30 дітей — із села Василів Хутір та із сусідніх населених пунктів, третина з них — вимушені переселенці.
“Наші заняття проходять кожну суботу. Ми з дітьми робимо поробки з пластиліну, з картону, з кольорового паперу, вирізаємо, клеїмо, розмальовуємо. Тематичні якісь поробки робимо, чи до будь-якого свята, чи це там осінь, весна, пори року. Заняття наші тривалістю дві години. Приблизно десь годинку ми щось робимо, потім — настільні ігри, солодкий чай, печиво, цукерки, бесіди з дітьми, про корисне, про важливе”, — розповідає волонтерка.
Ми з Дар'єю почали волонтерити ще з початку бойових дій. Роздавали людям продукти, ліки, а потім нам запропонував Віктор піти сюди працювати з дітьми. Час тяжкий, дітям також потрібно спілкування. Ми погодилися та ось уже понад два роки нашому центру.
Приміщення в дитячому центрі “Тарасік” на Харківщині. Суспільне Харків/Олена Старченко
Для дітей в центрі також є батут, завдяки допомозі українського дому Amigos de Ucrania з Іспанії вдалося купити басейн, спортивний інвентар, тенісний стіл, розповідає Віктор Рєдькін. Каже, планують зробити кімнату для активного відпочинку, заняття спортом, вже придбали повністю м'яке покриття для зайняття спортом та безпеки на всю площу.
"Це наша майбутня ігрова кімната, спортивна чи кімната для активного відпочинку. Вона була не повністю добудована, а прильоти її ще й зруйнували. Добре, що шибки залишилися цілі. Тому ми незабаром все тут відновимо, облагородимо. Поставимо тенісні столи. Таке у нас покриття спортивне, синьо-жовте. Під колір прапора України буде. Тут так все викладемо, щоб дітям було зручно бігати, стрибати безпечно. Будемо її освоювати, як найкраще грати, веселитися, займатися спортом", — каже засновник центру.
Діти стрибають на батуті в центрі “Тарасік”. Суспільне Харків/Олена Старченко
Валерія Костенко — переселенка з деокупованої Вільхівки, перший чоловік якої, військовий, загинув, каже, до центру її з дітьми привів Віктор Рєдькін.
"Ми дізналися про цей центр від дяді Віті. Ми вже тут жили. Дядько працював у нього. І згодом на війні у дяді Віті, на жаль, загинув син. Він вирішив на його честь створити таке маленьке суспільство для наших дітей. Почали ходити туди, і він допомагав. Я була вагітною молодшим сином", — розповідає Валерія.
Він поєднав дітей, які до ладу не бачаться між собою, які у віці від маленького до великого, зробив їх якось дружнішими, чи що. Багато переселенців у нас приїхало, які теж приходять до цього садка, їм цікаво, вони займаються, ліплять.
Заняття в дитячому центрі “Тарасік” на Харківщині. Суспільне Харків/Олена Старченко
"Це гордість та біль сім'ї"
На честь Тараса Редькіна в Харкові перейменували вулицю, в 142-й школі встановили меморіальну дошку, розповідає Віктор. Каже, досі не може впоратися з горем через втрату сина.
"Це гордість та біль сім'ї. До цього звикнути неможливо. Навчитися просто жити, не знаю, можна це чи ні, намагаюсь якось. 25 вересня буде три роки, як його нема. За сім днів до свого двадцятишестиліття його не стало", — згадує батько.
Завжди говорив: "Тато, не дивись на цей а-ля Радянський Союз. Ми вже не допустимо. Наше покоління не допустить, щоб Україна повернулася до цього". Ну ось слова дитини виявилися пророчими.
Фото Тараса Редькіна на столі. Суспільне Харків/Олена Старченко
Разом з бригадою, в якій служив Тарас, Віктор Редькін добивається присвоєння загиблому сину звання Герой України.
"Хочеться показати дітям, що серед таких самих, як вони, серед їхнього оточення, їхні однолітки готові здійснити подвиг. І це не десь там, в іншому місті, на іншій вулиці, а ось сусід, якого ти, може, зараз не розумієш, а він може це зробити, і щоб вони любили, поважали не лише Батьківщину, а себе, близьких, підтримували один одного", — каже Віктор.
