За інформацією: Суспільне Харків.
“Вулик” у Дергачах. Фото надала Анна Пуцова
Освітянка зазначає, що найскладніше у роботі з дошкільнятами — відстань.
"Дошкільнята ознайомляться з оточенням через дотик через відчуття, через рух, через музичного взаємодію. Уявіть, скільки життєво необхідних навичок діти змогли б опанувати поруч з вихователем. На жаль, через екран гаджетів ми не можемо це їм дати. Дітям важко знаходити спільну мову, дехто взагалі не вміє взаємодіяти, вони не граються, а ми знаємо, що дошкілля грати — це найважливіше. Тобто завдяки грі вони здобували ці необхідні життєві компетентності, які їм треба для того, щоб піти в школу", — говорить Біда.
У дітей з'явилась невпевненість, нерішучість, пригніченість. Тобто вони бояться висловити свої емоції. Ось, наприклад, ми просимо їх танцювати на занятті й ми танцюємо разом з ними, а вони соромляться. Вони соромляться бути дітками. Вони чомусь думають, можливо, щось не так. А знаєте, найстрашніше, що ми стали виявляти, що багато дошкільників мають проблеми з мовленням. Вони взагалі не вміють розмовляти.
Карина Біда, завідувачка дошкільного підрозділу Тавежнянської філії комунального закладу “Огіївський ліцей” на Сахновщині. Карина Біда
"Дистанційка змусила переглянути саму модель співпраці. Від “Садок робить усе” до “Садок підтримує родину у вихованні”. І першочергове місце зайняли емоційний комфорт, зв'язок і підтримка", — сказала освітянка.
"Наші руки – це наші батьки, наші слова — це наші батьки"
Коли почалося повномасштабне вторгнення Юлія Черкас вже декілька років працювала в освіті. Черкас розповідає, що зрозуміти своє призначення змогла не одразу: вчилася в університеті внутрішніх справ на психолога, але коли працевлаштуватися до поліції не змогла, отримала пропозицію попрацювати в школі психологом.
"Пропрацювавши рік, я зрозуміла, що це воно: діти, ці щасливі очі їхні кожен день, обійми, ранкові ритуали, все. Оце воно — це моє. Потім мене запросили перейти уже наший даний дошкільний заклад, де я зараз працюю. Запропонували стати вихователем і психологом. Я була там і психологом, працювала на декретній посаді. А потім я все ж таки стала повністю вихователем", — розповідає Юлія Черкас.
Найбільше я отримую задоволення від того, коли ми з дітьми щось разом робимо і в них це виходить. І оці їхні захоплення від результату, що в них це вийшло, їхня радість, їхні емоції дають натхнення працювати далі.
Юлія Черкас працює у дошкільному закладі у Сахновщині. Суспільне Харків
Черкас каже, що її заклад дошкілля після початку повномасштабного вторгнення відновив роботу у березні 2022 року. Вирішили працювати дистанційно.
"Ми вирішили своїх батьків згрупувати, утворили ми групу в Viber, і почали потихеньку їм рекомендації надсилати, поради, наприклад, як діяти в стресових ситуаціях, коли вони чують сирену, щоб вони пояснювали дітям, що це таке. В університеті нас цьому не вчили, це, як-то кажуть, вже твій досвід життєвий. Так вже крок за кроком, ми створювали своє дистанційне навчання", — розповідає вихователька.
Ми почали записувати заняття. І в нас змінився пріоритет, який був до цього, коли ми ходили в садочок очне, в нас був пріоритет спочатку вихователь, дитина і батьки. Коли почалася війна цей пріоритет змінився, тому що наші руки – це наші батьки, наші слова — це наші батьки. І тепер наш пріоритет — вихователь, батьки, дитина.
Олександра любить гратися з ляльковим будинком. Суспільне СумиМи записуємо свої відео і записуємо, наскільки ми полегшуємо якісь важкі слова, щоб батьки могли донести до дітей завдання, що ми від них хочемо. Потихеньку почали записувати відеозаняття.
Юлія розповідає, що на час повномасштабного вторгнення, у її групі були діти віком 2-3 роки, тож, каже, була важлива соціалізація.
"Ми й на спортивний майданчик влітку ходимо, граємо, проводимо заняття. У нас з'явився безпечний освітній простір. Ми туди ходимо також з дітьми, щоб вони трішки комунікували між собою. Ну і, звичайно, соціалізація між дітьми самими та між дорослими, і дітьми також. Оце так от ми працюємо", — говорить Юлія Черкас.
